Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

всея Руси Кириллу I о непоставлении рабов в священный сан и о неприкосновенности имуществ и судов церковных// Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической Комиссией. — Т. 6: Памятники древнерусского канонического права. Ч. 1 (Памятники XI–XV в.). — СПб., 1880.-Стлб. 79–84. ">[135]. При цьому говорити про церковну владу як паралельну чи альтернативну владі княжій не доводиться: приймаючи християнство від Візантії, Русь сприйняла й характерну для візантійського православ’я підпорядкованість церковної влади світській.

Як зазначалося, судова влада в досліджувану добу не відокремлювалася від влади монархічної. їй були притаманні ті самі риси, що й владі монарха. Однією з головних частин легенди про покликання Рюрика є вказівка на причини такого покликання, адже обраний племенами правитель не зміг їх примирити: «И почата сами в собє володєти, и не бє в нихъ правды, и въста родъ на родъ»[136]. Тож князь мав не просто належати до княжого роду, а й бути людиною сторонньою для громади, адже лише така відстороненість надавала можливості виступати незалежним арбітром.

Після прийняття християнства на Русі різко підвищується суспільне значення княжого суду, що зумовлювалось його сакралізацією. В її основі лежало уявлення про поставлення князя від Бога, а також утвердження в суспільній свідомості подібності остаточного Божого суду, т. зв. Страшного суду, із судом земним, який здійснює Божий ставленик. Так, у збірнику норм і канонів для світських і церковних суддів Мірилі праведному, датованому в чинному вигляді XIII–XIV ст., але, вірогідно, створеному ще на початку XII ст.[137], в повчальній частині загального характеру вміщено окрему статтю, яка є вільним перекладом фрагмента Второзакония (Глава 1), містить вимоги до судді щодо неупередженого розгляду справи й завершується словами: «Яко суд Божий єсть»[138]. Зазначене співставлення небесного Страшного суду та земного суду відобразилось у закріпленні концепту неоспорюваності та остаточності вироку. Така сама сакралізація мала місце й стосовно запровадженого князями церковного суду.

У політичних і релігійних трактатах справедливе судочинство відзначається як одна з найважливіших чеснот князя, поряд із захистом Руської землі й християнської Церкви. Особливо звертається увага на те, що це є особистим обов’язком князя. Так, у Слові о полку Ігоревім однією із чеснот Всеслава називається його діяльність як судді: «Князь людемъ судяше»[139]. Так само в Повчанні Володимира Мономаха підкреслюється обов’язок князя особисто проводити суд[140]. Цей обов’язок був закріплений і у договорах князів із вічем, причому він наявний уже в найдавнішому з відомих рядів (договорів) киян з Ігорем Ольжичем 1146 р.[141]

Князь як єдиний носій судової влади мав вершити суд скоріше як арбітр, не стільки засуджуючи одну зі сторін відповідно до законів, скільки розсуджуючи сторони та припиняючи їхній конфлікт для взаємного задоволення (неважко помітити тут міцний зв’язок із додержавними архаїчними формами суду, про які йшлося в попередньому розділі). У повчальній літературі згаданої доби повсякчас наголошується, що князь-суддя має бути милостивим до тих, кого судить, широко вживаються алюзії до Вищого суду Бога як усепрощаючого. «Милость хвалится на суде», тобто милість стоїть вище суду — цю тезу Євангелія від Якова наводить митрополит Іларіон у своєму Слові о законі і благодаті[142].

Розглядаючи справу, князь мав виносити рішення винятково по суті справи і міг відійти як від норм писаного права, так і від наявних правових традицій, тобто судити для встановлення «благодаті», а не сліпо додержуватися букви «закону». Покарання мали вживатися лише в разі відвертої зухвалості з боку злочинця, який порушує і земні закони, і релігійні настанови. Так, слово друге «Образ винамъ» другої, нормативної частини Мірила праведного зазначає, що вина є чотирьох видів: «по нєвєжьству, по напразньству, по нужи, по любви»[143], — тобто через незнання, через гарячність, через потребу, через свідоме бажання. З них лише щодо четвертої вини зазначалося, що «сє єсть тяжка вина и смртная»[144].

Втім, не слід й ідеалізувати княжий суд, який нерідко ставав прикладом адміністративної сваволі та відвертого здирництва з боку суддів. Серапіон Володимирський так викривав віроломство та жагу наживи князів та їхніх урядовців у одному зі своїх повчань: «И по правде не судите: иный по вражьдє творить, иный горкаго того прибытка жадая, а иный ума не исполненъ; толко жадаеть убити, пограбити, а еже а что убити, а того не вєсть»[145].

Неодноразово й літописці звертали увагу на обтяжливість штрафів, які накладали в судах княжі урядовці. Так, Нестор у Повісті временных літ у записі під 1093 р. зазначає, що «наша земля оскудила есть от ратии и продажь»[146]. А автори Лаврентіївського літопису під 1176 р. ставлять на карб молодим князям те, що