Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

– Що?

– Те, що чув. Усі ви такі, мужики! Носитесь зі своїми причандалами, як із безцінним скарбом, думаєте, що все крутиться довкола вас. Але ви помиляєтесь! Усе це я чудово знала й до тебе, ти просто зайвий раз підтвердив цю істину. Підтвердив, я би сказала, яскраво! Запам’ятаю це на все життя!

– Сучка ти, Вірко. Незадоволена життям сучка! Відштовхуєш від себе те, що насправді тобі потрібне! Нащо ти це робиш? Ти ладна лишитись на самоті і з’їдати себе своєю ж злістю, аби тільки не вибачити мені! Гордячка хрінова!

Віра, стиснувши губи, мовчала.

– Знаєш, я читав колись у якійсь розумній книжці, що в кожній жінці насправді є дві жінки. Подумав тоді: маячня якась, чи я не знаю жінок? Тепер-то я розумію, що мав на увазі автор. У тобі справді їх дві! Одна – та, яка вміє любити, дозволяє любити себе, вона ніжна і пристрасна. А інша – холодна й неприступна, якій наплювати на почуття інших. І як вони уживаються в тобі, ці дві жінки? Не розумію…

Віра поглядом ошпарила Влада, утім, і далі мовчала.

– Я люблю ту, першу. Відпусти її, будь ласка…

– Йди до біса! – зрештою вибухнула жінка, відштовхнувши від себе Влада. – Я відпускаю тебе, чуєш, тебе! Дай мені спокій нарешті!

– Ти невблаганна…

– Забирайся геть!

Вона підійшла до дверей і різко їх прочинила.

– Я не здамся, Вірко. Що б ти не казала і не робила, ти мене любиш. І рано чи пізно ми будемо разом. Я в це вірю.

– Тіш себе, якщо тобі так добре з цього. І забери своїх курвочок! Мені вони тут не потрібні!

Влад згріб зі столу фотокартки, зім’явши їх, і рушив до дверей.

– Я буду терплячим. Я завинив і розумію це. Тому чекатиму, скільки буде потрібно тій, іншій, – холодній і злій – жінці в тобі.

Віра зачинила за Владом двері й припала до них, вдихаючи його запах, що лишився в повітрі.

«Він буде чекати… Він буде чекати!» – прошепотіла вона, ковтаючи сльози, що нестримно покотились лицем.

«Та нехай собі чекає!» – химерно ошкірилась інша.

…Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії…

Тієї ночі в батьківському садку співав соловей. Співав по-особливому, як тоді, колись… Із прочиненої кватирки до кімнати просочувались солодкі пахощі бузку, що квітнув під вікном. Мар’яна лежала у своєму старенькому ліжку, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя, і не стримувала потік розбурханих думок. Несподіваний телефонний дзвінок з минулого змусив зануритись у далекі спогади. Спогади п’ятнадцятирічної давнини, коли і їй самій було п’ятнадцять. Півжиття вже минуло з тих пір! А здається, ніби все те було лише вчора…

…Освітлені місячним сяйвом, вони стояли коло хвіртки Мар’янчиного двору і впивалися звуками вечорового затишку: з-поміж сюрчання цвіркунів виділялось наполегливе, спрагле тьохкання солов’я.

Вони купались у ніжності…