Читати книгу - "Крізь безодню до світла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла… Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія…
Хвилини мовчання перетворювались на вічність. Влад і далі сидів за столом, важко похиливши голову. Його долала втома. Він страшенно втомився скочуватися з гори й втрапляти в клубок брехні знов і знов. Він задихався. Треба негайно щось із цим робити. Дорогою сюди він був сповнений рішучості нарешті раз і назавжди покінчити з цим. Бо жити так він більше неспроможний. Він мусить очиститись. Цей тиждень без Віри був жахливим. Він думав, коли заллє своє розпачливе обурення коньяком, усе владнається. Так, того вечора справді прийшло полегшення: Віталій розділив із ним його гірку чашу розпачу, натомість наповнивши її несподіваною розрадою. Утім, уже наступного дня разом із похміллям прийшло страшне усвідомлення. Усвідомлення самотності й нікчемності. Він гадав, те, що трапилось із Катериною, найжахливіше, з чим він будь-коли стикався. Як же він помилявся! Самотність гірша у стократ. Самотність пожирає всі стреси і потрясіння. Вона вщент руйнує всі переконання про надважливий сенс його самореалізації, поглинає радощі й екстази творчого польоту, стирає усвідомлення власної винятковості й геніальності. Вона жорстока і безжальна. За цих кілька днів він пережив кілька років, цілих сто років самотності, хай їм чорт!
– Я тобі вірила, – озвалась Віра, порушивши нарешті тяжку мовчанку. – Ти знаєш, що для мене означала віра? Це була не просто якась порожня сліпа впевненість у чомусь. Це була віра в тебе. Ти породив її в моєму серці. А тепер її немає. І вже не буде. Усе вже зітліло. Остаточно. Тому, що б ти не казав, це нічого не змінить. А казати тобі, очевидно, нема чого.
– Тієї жінки вже нема. Вона вмерла.
– Якої жінки? Ти про що?
– Жінки, яка подарувала тобі спасіння від мене – найбільшого у світі поганця, – вже нема. Вона мертва. Її передсмертним бажанням було знищити мене, стерти на порох. І їй це вдалося – вона завжди була успішною жінкою, окрім, звісно, останніх хвилин свого життя. Але про що це я? Я ж сам себе знищив, сам стер себе на порох! Вона просто пришвидшила цей процес.
Віра спантеличено дивилась на Влада.
– Хай там що, це нічого не змінить, – усе ж кинула вона. – Жінку, звичайно, шкода. Але я тут ні до чого.
– Ти не уявляєш, що я пережив, коли побачив її мертве тіло, – провадив Влад. – Я побачив її через кілька хвилин після вбивства, вона була ще тепла. Повір, коли людина бачить смерть зблизька, це змінює її.
– Що ти верзеш?
– Вірунь, я розумію, тобі важко повірити в те, що я вже не той, яким був раніше. Але це так. Я інший зараз, повір.
– Люди не змінюються. Ти мене за дурепу маєш? Дурепою я була, коли пішла з тобою на каву минулої весни! Ти мене засліпив, такий винятковий і неповторний, куди твоє діло! Але тепер я прозріла. І жодні плаксиві історії мене не проймуть, не старайся.
– Ти жорстока.
– Так, я жорстока. Життя мене вчить такою бути. Тому краще забирайся. Нічого в нас з тобою не буде! – Вона знов відвернулась до вікна.
Влад дивився на жінку незмигно. Відтак встав з-за столу й підійшов до неї.
– А якщо мене завтра не стане?
– Що?
– Подивись на мене! – Він шарпнув її за плечі і розвернув до себе. – Якщо мене завтра не стане?! Якщо я помру, що тоді? Плакатимеш за мною?
– Що ти верзеш безперестанку?! Облиш свою маячню і відчепись від мене!
Віра спробувала відштовхнути від себе Влада, проте той міцно загарбав її в обійми.
– Ти ж любиш мене, Вірко! Я це знаю! Ну прости ж ти мені нарешті! Чи людина не має права помилитися?
– Усе твоє життя – суцільна помилка! А ти – егоцентричний покидьок, оточений дівулями, за рахунок яких самостверджуєшся!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крізь безодню до світла», після закриття браузера.