Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"

Коли я дійшов до чергових залишків від військового квитка, офіцер, який дозволив мені проглянути ці документи, згадав: «А цей той, що «За ВДВ!». Прізвища вже не прочитати – закривавлене. Фото. Чернівецька область. Там і Чернігівська, і Львівська, і Закарпатська, є один хлопець із Алчевська. Окремо лежить гора використаних гільз від снарядів для далекобійних гармат. Відстрілялися. Хтось вижив.

Сашко, десантник із Львівської області, який лежав в обласній лікарні більше півтора місяця, розповів, що вони разом із іншими бійцями залишалися для прикриття підрозділів, які відходили з аеропорту. Усі пішли, але забрати групу прикриття, як пояснили через зв’язок, не було можливості. Три доби восьмеро бійців пробиралися за напрямком, доки не натрапили на розтяжку. Двоє отримали тяжкі поранення. Довелося йти в населений пункт – здаватися і рятувати своїх поранених. Врятували. Сашка на початку листопада повернули за обміном.

Той, хто не любить свою країну, нічого любити не може

Після повернення додому, сконтактував із чоловіком, з яким потоваришував під час перебування у Луганській обласній лікарні. Після розмови з’явився мій пост у ФБ:

«Молодогвардійці», або Новий рік, він і в Луганську…

У школі читав «Молоду Гвардію». Після 5-го класу їздив до Канева в школу-музей Олега Кошового. У серпні 2014 року довелося побувати в Ровеньках у райлікарні. У тій самій, з підвалу якої Олега Кошового, Любу Шевцову й кількох інших «молодогвардійців» повезли на розстріл.

А вчора написав про розмову з Вітьком із Луганська.

«Дочка запросила додому всіх однокласників-старшокласників святкувати Новий рік. Справді, святковий стіл був біднуватий, але кожному по салатику – і вийшло ніби нормально. Зустріли. За московськолуганським часом. Потім опівночі… Як тобі пояснити?… Любу Шевцову з «Молодої Гвардії» пам’ятаєш, яка співала перед фашистами «Чому я не сокіл?…» Так-от уяви: два десятки молодих хлопців і дівчат у Луганську зустрічають Новий рік по-українськи: з рукою на серці і дружнім «Ще не вмерла Україна». Як згадую – і досі сльози на очах…»

Ті, хтовірить, щотамлише «лугандони», цьогонезрозуміють і не приймуть… Але допоки, зустрічаючи Новий рік, луганчани з рукою на серці співають гімн свого народу…

Вони ненавидять очільників держави, але… люблять Україну.

Луганчани. Вони тепер, як рідні.

Три місяці по тому. Черкаси. Площа Соборна. Паркую авто. Підходить вродлива дівчина років 20, обличчя позначене болем і печаллю. Навіть більше, це був біль і безвихідь у максимальних вимірах.

– Помогите, пожалуйста, – прозвучало незвично душевно й наболіло.

Бачу, що це не заробітки.

– Ти звідки?

– Из Луганска.

·!? Я також…

На обличчі зявляється жвавий інтерес. Пронизливий погляд за мить намагається прочитати мене: «Он здесь – и из Луганска?»

Не змушую її довго гадати:

– Сидів я там. У полоні.

– Извините, – і дівчина, беручи на себе (за визначенням) частину очевидно завданого мені болю, швидко, з природною грацією, різко повертається, щоб піти.

– Зачекай. Це ти вибач… Візьми, будь ласка… – зупиняю її добираючи прийнятний спосіб і вибачитися перед луганчанкою за все, і, хоч якось зазначивши своє розуміння й повагу до її статусу, трохи допомогти матеріально.

– Пробач, – єдине, що спадає на думку.

Скупа сльоза на її дівочому обличчі говорила багато… Я соромився провести її навіть поглядом: ми всі потроху винні в тому, що роки чудової молодості, як її, так і тисяч інших луганчан-донеччан… обірвалися таким жорстким втручанням, ім’я якого – війна.

Переказати життя неможливо. У своєму виборі, що ж було головним, а що другорядним ми завжди будемо суб’єктивні. З боку нас завжди бачать інакше. Враховуючи те, що гарячі події на Сході продовжуються і в полоні перебувають ще сотні наших воїнів та волонтерів, багато про що говорити і не варто, і передчасно.

Я не пацифіст. Навпаки. Зовнішня миролюбність – це результат тривалої роботи над собою, над своїм внутрішнім станом. Безперечно, те що відбулося зі мною, у сенсі кримінального судочинства, іменується як «викрадення людини, незаконне позбавлення волі». Офіційного визнання війни немає. Тому такі визначення злочину проти особи для мирного часу. Бог дав як розуму, так і розумної молитви, віри й прощення. Молився і за своє врозуміння, і за своїх викрадачів. Душа прийняла і прощення, і християнську любов як до ближніх та визволителів, так і до викрадачів.

Казав Ісус: «Не судіть, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7:1,2). Заповідь «Любіть ворогів своїх» завжди була для мене, мабуть, найважчою з усіх. Проте, позбавлений сили прощення, позбавлений і сили любові.

За півгодини до моєї передачі один із офіцерів, який супроводжував, розповів: «А ти замислювався, як і чому потрапив у полон? Твій позивний «911» реально був зареєстрований (та його ніхто і не відміняв) − запросили тебе люди в Міністерстві оборони «ЛНР». Ти проїхав прифронтовий блокпост, усе було нормально. А потім нежданчик, фактично в нейтральній зоні… Розвідка одного з батальйонів узяла тебе з попутниками й глибоко «закупорила». Телевізійників планували віддати по-швидкому. Журналіст із Харкова був позаплановий. Ну, а ти… Якщо їдеш додому – вважай у сорочці народився: тебе замовили з вашого боку. У своїх судових позовах зачепив якихось важливих персон. Як про тебе дізналися і рознесли – невідомо (як я пізніше зрозумів, ішлося про заяви Спілки журналістів і звернення депутатів до Президента. А після спільних заяв професійних журналістських організацій України та Росії, прийнятих в межах діалогу, ініційованих Представником ОБСЄ з питань свободи слова, до боротьби за моє визволення долучилися медіаспільноти України, Туреччини, Польщі, Росії та інших країн).

У МО «ЛНР» стало відомо, що ти в Ровеньках. Можливо, це й допомогло зберегти тобі життя. Тож молися – пощастило тобі. Навіть ми не знаємо, що за замовлення щодо тебе було. Можливо, щось не довирішували або не доробили. Або ж ніхто не дав однозначної команди, що з тобою робити після полону. Такі історії у нас були в Чеченській війні – взяття у полон за замовленням. Тож із почином – тепер і тут пішло».

2014 року в мене, справді, були у провадженні декілька резонансних процесів. Тут і позов (який суд задовольнив!) щодо скасування Постанови Кабінету Міністрів (уже уряду Яценюка), і судові процеси на відстоювання інтересів