Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"

зі своїми друзями, зі своїм світом відчуттів. Безумовним пріоритетом було звільнення Романа Черемського, який став мені більше, ніж просто близьким другом. Та й лишалася проблема звільнення інших полонених. Шестеро із сімох, за якими їхав, уже були вдома. Деяких довелося виводити через Росію. Із деким зі звільнених зв’язався. Поговорили. Але як багато не сказали! Усе між рядків. Хлопці з Волині, Чернігівщини… Серце зберігає пам’ять.

А ось Свят і досі залишався у глибокому тилу противника. Мені вдалося відновити з ним контакт. Передзвонив. Я не знав, що запитувати, тому пролунало банальне «як ти?». Відповідь вразила.

– Вірний присязі, – сказав Свят.

Коротко. Ємко. Це згодом я дізнався подробиці його перебування в глибокому тилу противника упродовж більше п’яти місяців. В одному з інтерв’ю я назвав Свята ідеальним солдатом. Чому? Пам’ятаєте, як у фільмі «Брат» у хлопців, що демобілізувалися із Чечні, кореспондент запитав: «Ну, а хто у Вас найкрутіший?» − «Так ось – Даня!», – відповіли двоє здорованів, вказуючи на абсолютно «неформатного» богатиря, роль якого виконував Сергій Бодров молодший. Свят саме з таких – «неформатних». Коли танкісти потрапили в засідку – позбулися техніки і прийняли бій стрілецькою зброєю − у нападників тільки 200-х було 12. Свят із невеликою групою по-пластунськи всю ніч переповзали поле… Сховалися в соняшниках. Коли я сидів у Ровеньках, ще не знав, про кого говорили мої конвоїри:

«Послали нас зачищати поле від укроповського спецназу (так визначили за навиками наших танкістів із Гончаровська). Пішли ми в супроводі важкої техніки – комбайна. Знайшли. На щастя, у пацанів не було набоїв».

Я тоді не знав, що йдеться про Свята.

«У мене всі чотири ріжки вже були порожні. Забрали автомат. Шкода, він класно пристріляний», – розповідав мені Свят уже при зустрічі. Він майже не говорить російською мовою. Тут – це добре, а там – виникали проблеми з виведенням.

На кордоні з Росією Свята ховали по черзі дві сім’ї. Був ще один чоловік, який зв’язувався зі мною. Він потім постраждав, але сьогодні живий-здоровий. Честь і хвала і йому, і цим двом сім’ям. Щоб бути героєм тут, за сімсот кілометрів від буремного Сходу, достатньо вийти на мітинг, потриматися за прапор – і вже ніби патріот. А там за переховування «укропів і нациків» у кращому випадку – просто розстрілюють. Люди знали, на що йшли. І зберегли життя Святу. А Свят, як ідеальний солдат, одразу, щойно опинився після втечі в надійних людей, зв’язався з командиром. Саме завдяки інформації Свята штаб отримав чіткі дані про тих, хто потрапив у полон, де їх тримали, кількість поранених і загиблих… Інформація про місце перебування полонених дуже допомогла під час обміну. За четвіркою з цієї групи їхав і я. Натомість є наші спеціалісти (як правило, ефективна «спецура» з виведення заручників – не брендова: про них майже нічого невідомо, але вони роблять дуже великий обсяг роботи й ефективний, а часом навіть ефектний. Утім, ефектність, звичайно ж, не мета. Вищий пілотаж – коли все відбувається буденно й непримітно для людського ока).

Фактично, Свят тікав двічі. Спочатку від ополченців, які взяли його в полон, а згодом – від цивільних, які прихистили, а потім хотіли продати. Адже за Свята давали 17 000 грн. Листівки з його фото були розклеєні в десятках населених пунктів. Свят був на червоній картці: при затриманні – розстріл.

Зізнаюся, як у будь-якого смертного, у якийсь момент, коли прямував за нашими на окуповану територію, зрадницькі сумніви постукали й у мою голову: «Навіщо тобі це треба? Такі ризики!» Дзвінок Свята, якого я ніколи в житті не бачив, із запитанням «Ви мене заберете звідси?», не залишав часу на сумніви: або я боягуз, або у мене є реальні шанси, які треба прорахувати, ретельно все організовувати, і… молитися, щоб все зрослося.

Нам невідомо, за якими небесними законами виконуються наші плани. У результаті все реалізувалося. Хоч і не за планом, який я готував. Господь знайшов правильні шляхи. Віддам належне стороні, яка мене запросила. Так, втратили мене з поля зору після мого полону. Вийшли на наших. Вибачилися за ситуацію зі мною: передали обіцяних полонених (навіть через Росію – але передали). А Свята, який змушений був тікати від усіх, Господь таки залишив для моїх дій.

Мама Свята телефонувала майже кожного дня. Я щоденно говорив із людьми, у яких ховався хлопець. Це окрема історія про честь, гідність, відданість людським цінностям. На кордоні з Росією, ризикуючи всім, люди ховали абсолютно незнайомого їм хлопчину, який практично не говорить російською. Герої.

Почали з нуля готувати виведення Свята. Офіційні структури максимально відійшли в сторону, бо ж ризики були просто величезні. Усі розуміли, що вивести бійця із окупованої території із розстрільним заочним вироком – неймовірно небезпечно. У війни свої закони. Домовилися: раптом що – уся відповідальність на мені.

У певний момент ситуація різко змінилася і Свята необхідно було терміново виводити. Діяли нестандартно. Важливо було, щоб і Свят, і ті, хто його переховував, і його мама не почали кіпішувати. Переконав родину, що все під контролем. Мовляв, так, зазвичай, це і відбувається, хоча такий формат виведення відбувався вперше.

Спочатку – перекидання Свята від кордону до Луганська, в якому людей у формі на вулицях більше, ніж цивільних. Про всі деталі, безумовно, говорити ще зарано. Змінили хлопцеві ім’я, прізвище. Супроводжували. Кордон Свят проходив на рейсовому мікроавтобусі. Згадував, що дуже хвилювався, коли ще на тому боці на останньому блокпосту, перевіряючий, відкривши документ, відразу закрив, і не видавши нічим своїх емоцій, вийшов з мікроавтобусу. А вже на нашому боці ввійшов прикордонник і відразу чітко запитав:

«Хто тут Святослав?». Свят згадував здивовані погляди пасажирів прифронтової маршрутки – мовляв, хто це такий? А Свята забрали в командирський намет: кава, чай, печиво, цукерки…

«Тоді я вже зрозумів, що вдома. Тільки не вірилось…», – говорив потім звільнений солдат. У прикордонників його забрав комбриг 92-ї бригади. Привіз і передав мені в руки.

Свят – молодець. Зустрілися. Побачилися вперше в житті. Зловив себе на думці, що навіть фото його ніколи не бачив. Коли їхав улітку, запитав: «А як я тебе впізнаю?» − «Буду стояти (в обумовленому місці) у чорних джинсах та жовтій футболці». Дивлюся (на тлі засніженої ялинки), а на ньому справді – чорні джинси і з-під светра визирає жовта футболка.

АЕРОПОРТ (із захалявного записника)

Офіцери з першого допиту в Луганську дотримали слова – показали Луганський аеропорт. Був на його