Читати книгу - "Шепіт на вітрі"

Усе ж один з рицарів кинувся до школи і привів Святого Георгія. То був справжній бунт. Школярі кидали виклик навчальному закладу. Якби дракони змінили свої шлунки і почали застосовувати у бійках воду замість вогню та диму, Святий Георгій лишився би без роботи. Він одяг новий шолом, у якому, коли закрити забрало, нічого не чути, вбрався в новісіньку кірасу з підпоркою для списа, сів на бойового коня, який ледве рухався під вагою лат, опустив забрало й заволав: «Розходьтеся по кімнатах і протягом двох годин видмухуйте дим».

Ніхто не поворухнувся.

У мене був ще запас води десь із тисячу галонів, тому я нічого не сказав йому. Я чекав нападу, але Святий Георгій не поспішав. Він повторив свій наказ повернутися до кімнат і дихати димом. Сполохані дракончики обступили мене. Один малий сказав: «У мене не залишилося жодної іскри, я не зможу навіть обпалити його. Він уб’є когось із нас, щоб залякати інших. Ти впевнений, що зможеш зупинити його?»

«Побачиш», — відповів я.

Святий Георгій пішов у наступ. Його величезний кінь повільно набирав швидкість. Він важко гупав підкутими залізом копитами, переходячи у галоп. Зручно сидячи у сідлі, Святий Георгій подався вперед. Він випростав ноги, піднявся в стременах і почав повільно цілитися в мене списом, міцно стискуючи ратище в підпорці, поки взяв мене на мушку. Всі рицарі підтримували його голосними вигуками: «Ось іде Святий Георгій, вбивця драконів!»

Коли його від мене відділяло п’ятдесят ярдів, я спробував свою силу на відстані. Вдарив з обох ніздрів потужними струменями води по його нагомілкових латах. Потім трохи підняв голову і завдав йому кілька ударів по кірасі, забралу і латах, що вкривали його плечі, руки і лікті. Це його приголомшило. І на закінчення своєї атаки я поцілив йому у зерцало сто п’ятдесятьма галонами води. Боже мій! Він полетів шкереберть через хвіст коня, відбиваючись руками й ногами від струменя, і впав на землю з таким гуркотом і брязкотом, неначе то перекинувся віз із порожніми чайниками. Кінь і далі наступав на мене, але ударом водою в його груди з правої ніздрі я зупинив його. Кінь помчав світ за очі.

Побачили б ви Святого Георгія. Він підводився із землі частинами, мов складена двофутова лінійка, і тряс убраним у лати п’ястуком.

«Тебе виключили зі школи!» — закричав він і хотів атакувати мене пішо, але в нього вже не було сили.

«Негайно забирайся геть з території школи!» — волав він.

Я змушений був це зробити; попрямував до паркану і вийшов на дорогу. Я думав про маму й тата. Батьки, які мріють стати поважними особами завдяки кар’єрі своїх дітей, дуже тяжко переживають їхні невдачі. Біда в тому, що батьків не можна підводити. Ця думка весь час непокоїла мене. Коли я хвилююсь, мені стає не по собі.

І справді, баньїп, згадуючи цю історію, дуже хвилювався.

— Це все вже минуло, — втішив його Пітер. — Ми з Сірою Шкуркою поставимо чайник. Хочете чаю?

— Що? Що? — запитав баньїп.

Як тільки закипів чайник, баньїп повів далі:

— Того дня король вирушив на полювання. На дорозі я натрапив на його почет. Це був натовп двірських вельмож, розкішно вдягнених у довгі оксамитові камзоли і вузькі штани. Вони постійно вклонялися і розшаркувалися.

Почет їхав верхи на чудових конях, але найкращий був у короля — чорний жеребець, який весь час ставав дибки, а коли король натягував повід, жеребець починав крутитися, стоячи на задніх ногах.

«Гей, хлопчино! — вигукнув король, коли кінь, гарцюючи, повернув його обличчям до мене. — Що ти за один? Якої породи?»

Кінь і далі крутився, тому я зачекав з відповіддю.

«Я баньїп, ваша величносте».

«Ніколи не чув про таких».

Кінь виробляв кола, тому мені знову довелося чекати, поки король повернеться до мене обличчям.

«Ми живемо в болоті біля палацу».

«Боже мій! — вигукнув король. — Треба буде зробити там дезинфекцію».

Кінь розпочав новий оберт. Напевно, королю це набридло, бо він раптом закричав до почту: «Зупиніть цього клятого коня!» Чоловік, на якого він прогнівався, скочив з коня і схопив королівського жеребця за вуздечку. Видно було, що придворний злякався, і не без підстав. Король нахилився вперед і огрів бідолаху батогом.

«Як ти наважився дати королеві такого коня?» — гаркнув володар.

«Ви ж самі схотіли коня, який вміє ставати дибки», — боязко промовив той.

«Так, ставати дибки, — згодився король, — але я не просив витанцьовувати вальс».

Далі він зіскочив на землю, поправив корону, яка з’їхала вбік, і звернувся до мене: «Отже, кажеш, ти і є баньїп. Бачив, як ти воював з рицарями. Я сперся на шкільний паркан і стежив за тим, як ти оригінальними методами боровся з бандою вихователів школи Святого Георгія, коли вони намагалися закликати тебе до порядку. Ти досить майстерно закинув їх із коней».

«Скинув», — поправив я його.

Король пильно подивився на мене.

«Інтелектуал, — криво посміхнувся він. — Ми виб’ємо це з тебе».

Король мені не сподобався. Від людей тато чув і розповідав мені, що то гарний бізнесмен. Тато вважає, що це найцінніша риса в людині. Я не міг зрозуміти, як такий чоловік може бути батьком прекрасної принцеси. Всі знали, що він тримає її під стражею в башті.

«Слухай, хлопче, — мовив король. — Скільки б ти хотів заробляти, працюючи на мене?»

«А що треба робити?» — поцікавився я.

«У мене є дочка, прекрасна принцеса, — сказав король. — Я хочу, щоб її добре стерегли від рицарів і чужоземних принців, які приїздять просити її руки. Вона ще надто молода, і я, природно, хочу, щоб усі