Читати книгу - "Співучасть у злочині"

Для підбурювання недостатньо самого вчинення дій, спрямованих на схиляння іншої особи до вчинення злочину, необхідно також, щоб ця особа погодилася виконати пропозицію підбурювача[130].

Об’єктивною сутністю підбурювання є вплив на волю особи з метою схиляння її до вчинення злочину. При цьому (психічний вплив не повинний паралізовувати її волю. Вона має бути суб’єктом, який діє вільно. На це звертав увагу М. С. Таганцев, зазначаючи, що підбурювання припускає свідоме втягнення будь-кого у злочин, визначення чиєї-небудь волі до вчинення злочину. Але як поєднати таке поняття про підбурювання з доктриною про свободу волі і про довільність людських дій? Якщо кожна особа у своїй діяльності керується мотивами, які частково ґрунтуються на власному досвіді, характері, звичках, частково на обставинах, що оточують винного в цей момент, то, звичайно, серед останніх може бути і прямий вплив третьої особи. Крім того, підбурюваний має відповідати певним вимогам (бути суб’єктом злочину) і діяти, у свою чергу, свідомо, умисно, без примусу. Це — свідомий вибір вільної особи на вчинення злочину[131].

У зв’язку із цим не можна розглядати як підбурювання випадки, коли[132]:

1) до вчинення злочину схиляється неосудна особа або особа, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (ст. ст. 19, 22 КК України). Цей випадок не може бути віднесено до підбурювання, оскільки в наявності лише одна винна особа і, отже, співучасть відсутня;

2) особа, яку схилили до вчинення дії, є невинною (обман, омана, помилка). Оскільки особа, яка схиляється до вчинення злочину, діє невинно, її дії (бездіяльність) не є злочином, тому підбурювання в таких випадках є неможливим. Співучасті немає, а особа, яка схиляє іншу особу до вчинення злочину, має розглядатися як одноосібний винний;

3) особу схиляють до вчинення злочину у стані необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК). Дії такої особи є правомірними, отже, спонукання її до їх вчинення не є злочином. Випадки схиляння до вчинення умисних дій, що явно не відповідають небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК), мають розглядатися як підбурювання до злочину;

4) особу схилили до затримання особи, яка вчинила злочин (ч. 1 ст. 38 КК). Такі дії визнаються правомірними, тому спонукання особи до вчинення цих дій не може розцінюватися як підбурювання до злочину. Винятки можуть становити лише випадки схиляння до умисного перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, що повинні розглядатися як підбурювання до злочину, оскільки таке перевищення визнається злочином (ч. 2 ст. 38 КК);

5) особу схилили до вчинення дій у стані крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК). Стан крайньої необхідності не є злочином, а отже, і схиляння до заподіяння шкоди у цьому випадку не може розглядатися як підбурювання до злочину. Перевищення меж крайньої необхідності тягне за собою кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 39 КК), отже, схиляння до умисного заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності має розцінюватися як підбурювання до злочину;

6) у результаті фізичного або психічного примусу особа, яка схиляється до вчинення злочину, не могла керувати своїми вчинками. Підбурювання у цьому разі відсутнє, оскільки дії такої особи не є злочином (ч. 1 ст. 40 КК). Якщо ж унаслідок фізичного чи психічного примусу особа, яка схиляється до вчинення злочину, зберегла можливість керувати своїми діями (ч. 2 ст. 40 КК), вона розглядається як виконавець злочину, а особа, яка її схилила до вчинення злочину — як підбурювач;

7) особу спонукають до вчинення злочину дії, спрямовані на виконання законного наказу або розпорядження (ч. 1 ст. 41 КК). Оскільки заподіяння шкоди особою, яка виконує законний наказ чи розпорядження, не є злочином, остільки особа, яка віддала незаконні наказ чи розпорядження, не є підбурювачем до злочину, а розглядається як опосередкований виконавець злочину. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах (ч. 3 ст. 41 КК). У цьому разі, на нашу думку, така особа має розглядатися як виконавець злочину, а особа, яка віддала завідомо незаконні наказ чи розпорядження — як підбурювач (чи навіть організатор) злочину;

8) особу схилили до вчинення дій при виправданому ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ч. 1 ст. 42 КК). Зазначені дії особи не є злочином, тому і схиляння до їх вчинення не може розглядатися як підбурювання до злочину. Винятки становлять випадки спонукання до ризику, що завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (ч. 3 ст. 42 КК). Такий невиправданий ризик тягне за собою кримінальну відповідальність, тому і схиляння до такого ризику має розцінюватися як підбурювання до злочину;

9) особу схилили до вчинення дій, спрямованих на виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 1 ст. 43 КК). Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності, а, отже, й схиляння до вчинення дій, спрямованих на виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, не може розглядатися як підбурювання до злочину.

Із суб’єктивної сторони підбурювання може бути тільки умисним. Збуджуючи в іншої особи рішучість вчинити злочин, підбурювач завжди усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачає їх наслідки. Вольова сторона діяльності підбурювача полягає в бажанні вчинення злочину виконавцем і настання злочинного результату. Підбурюючими дії можуть бути визнані лише у тому разі, якщо суб’єкт закликає