Читати книгу - "Співучасть у злочині"

в діяння не тільки дією, але й волею — він свідомо стає співучасником; також і підбурювач відповідає не за думки, бажання, а за злочинну діяльність, в яку він уклався у певний спосіб; підбурювання є тільки особливим видом заподіяння. З іншого боку, поняття інтелектуальної винуватості є ширшим за поняття підбурювання, тому що таким винуватцем може бути визнаний і той, хто давав поради, указівки, не стаючи, однак, підбурювачем. ">[126]. Цей вид характеризується самостійними рисами, що усувають можливість визнати його організатором, пособником чи виконавцем. Підбурювач — це особа, яка схилила іншу особу до вчинення злочину. Схиляючи виконавця до вчинення злочину, підбурювач, як правило, сам не бере участі в його безпосередньому вчиненні.

З об’єктивної сторони підбурювання завжди полягає в дії[127]. Ці дії в законі (ч. 4 ст. 27 КК України) описані як схиляння іншого співучасника до вчинення злочину умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином. У літературі перелік таких способів, завдяки яким підбурювач переконує іншого співучасника у необхідності вчинення злочину, значно розширений. До переконливих способів належать: прохання, пропозиція, підкуп, лестощі, різні обіцянки, почуття заздрості, ревнощів, помсти. До способів, що примушують іншого співучасника на участь у злочині, можна віднести такі способи, як наказ, погроза щодо самої особи або її близьких, насильство, зловживання службовим становищем тощо.

Отже, підбурювання пов’язане зі схилянням особи до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину, однак проведені О. В. Ус дослідження питань кримінальної відповідальності за підбурювання до злочину свідчать, що підбурювання не виключається й тоді, коли фактичні та юридичні ознаки цього злочину не конкретизовані підбурювачем. Крім того, підбурювач може схилити як до виконання певної ролі у спільному злочині, так і без зазначення такої. У деяких випадках схиляння до вчинення або до участі у вчиненні конкретного злочину припускає надання підбурювачем співучаснику певної інформації, без якої вчинення злочину є неможливим (наприклад, підбурювач схиляє співучасника до вбивства і надає йому адресу, за якою мешкає майбутній потерпілий). Але надання такої інформації може визнаватися підбурюванням лише за умови, якщо доведення її до відома співучасника не виходить за межі його схиляння до вчинення цього злочину[128].

Підбурювання охоплює всі випадки втягнення кого-небудь у вчинення злочину безвідносно до виду співучасті, тобто можливим є підбурювання до: організації злочину, участі в безпосередньому вчиненні злочину, підбурювання, пособництва. Підбурювання до будь-якого виду співучасті, виходячи зі змісту ч. 4 ст. 27 КК України, має розглядатися саме як схиляння іншого співучасника до вчинення злочину. Тому є можливим підбурювання до організації злочину, хоча жоден із вчених не називає такого випадку втягнення у злочин.

У підбурювача є загальна риса з організатором, яка полягає в тому, що вони обидвоє схиляють до вчинення злочину. Однак організатор не лише організовує злочин, але й керує ним і може вчиняти його.

Підбурювач виконує певні активні дії, спрямовані на схиляння конкретної особи (осіб) до вчинення злочину. Це не агітація і не пропаганда. Він переконує в необхідності вчинити злочин конкретну особу. Так, наприклад, схиляння неповнолітнього до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів (ч. 2 ст. 315 КК) або одурманюючих засобів, які не є наркотичними, психотропними чи їх аналогами (ст. 324 КК), полягає у вчиненні умисних ненасильницьких дій (умовляння, залякування, пропонування, давання порад тощо), спрямованих на збудження у неповнолітнього бажання вжити цих засобів (речовин) хоча б один раз.

Крім того, Пленум Верховного Суду України у п. 14 Постанови «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. № 2 зазначив, що серед різноманітних способів втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність найбільш небезпечним є примушування до вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння.

У випадках, коли таке примушування супроводжувалося мордуванням, катуванням, заподіянням середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень, погрозою вбивством, умисним знищенням або пошкодженням майна тощо, відповідальність повинна наставати за сукупністю вчинених злочинів.

Як пише М. І. Ковальов, «для того, щоб примусити людину мимо її волі до здійснення яких-небудь небажаних дій, іноді використовуються дуже жорсткі засоби, але вони розбиваються, натикаючись на стійкість і незламну волю людини. Однак іноді буває й так, що незначний жест, ледь помітний рух очей, мимохідь кинуте слово є достатніми, щоб людина погодилася на самий серйозний за своїми наслідками вчинок»[129]. При великій розмаїтості способів підбурювання слід зазначити, що форми такої діяльності є обмеженими. Вони визначаються способом спілкування і передачі інформації від однієї людини до іншої. Тому формами підбурювання є усна, письмова, а також конклюдентні дії. Остання форма у судово-слідчій практиці зустрічається достатньо рідко і в основному використовується на місці вчинення злочину. Отже, з об’єктивної сторони, підбурювання характеризується вчиненням активних дій, спрямованих на схиляння іншої особи до вчинення злочину.