Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

треба влаштувати у готель. Прибув з Банської Бистриці на десять діб у справах Червоного Хреста… Авжеж, Волен. Ні, не ім’я, таке словацьке прізвище… Знаю, відповідаю… Ось він стоїть, біля мене… Дякую. Не гнівайся, ти ж сам захотів господарювати в цьому місті… Тільки зараз же дай розпорядження, бо цього вимагають обставини. Дякую. Бувай.

Поклавши трубку, Кмет обвів присутніх задоволеним поглядом.

— Я зробив усе, що обіцяв. Вам лишається зайти в комендатуру. Вона розташована в кінці цієї вулиці, праворуч. Там одержите, що потрібно. Коли ще знадобиться моя допомога, можете зв’язатися зі мною через Юлія.

— Вельми вдячний, пане гауптман. Постараюсь вас не турбувати.

Волен радів, що на час перебування в Братіславі застрахований від усяких прикрих несподіванок. Він по» прощався і пішов.

Десь за годину пролунав дзвінок.

— Я вже в готелі «Континенталь», — почула Божена. — Чекай мене вранці. Передай подяку гауптманові за допомогу.

Завдяки прихильному ставленню німецької комендатури, Волен майже тиждень пробув у Братіславі, Щодня спілкувався з Воженою, Юлієм та своїм начальником з Червоного Хреста. Він переконався: ці люди — патріоти, хочуть допомогти вітчизні швидше визволитись від гітлерівських окупантів і місцевих фашистів.

Безперечно, на їхні настрої впливало успішне просування на захід радянських військ. Мабуть, тому Воленові досить легко вдалося заручитись згодою обох Агушів — Юлія і Божени — та майора медицини Шимана допомагати словацькому антифашистському підпіллю й радянським розвідникам.

…Невдовзі «Добровільний» повідомив Морського: «Волен завдання виконав. Наші люди поширюють вплив у словацькій армії та Червоному Хресті».

ТРОФЕЙ — МІЛЬЙОНИ КРОН

Цілу добу мела хурделиця. Білі замети виросли на вулицях села Зазріва, де розмістився зі своїм штабом підполковник Морський.

Вранці командир вийшов на ганок. З нічних операцій повертались бійці. Партизани привели в розташування двох літніх чоловіків. Вони розповіли, що виконували завдання партизанського командира підполковника Єгорова і заблукали в лісі.

Морський не почув, як клацнув затвор мікрофотоапарата, замаскованого в одязі одного з «егоровських» розвідників…

Невдовзі «триста шостий» залишив касету з плівкою в умовленому місці на залізниці. Через кілька днів вона потрапила до рук Шаньо Маха.

Полковник наказав негайно розмножити фотографії. Їх передали керівникам таємних фашистських служб і поліцейських постів.

Фото видрукували в газеті.

За живого чи мертвого командира групи радянських розвідників було обіцяно велику винагороду — мільйон крон.

Кілька номерів газети принесли в загін. Морський дивився на свій портрет і намагався збагнути: коли і кому вдалося його сфотографувати? Розвідник не скаржився на пам’ять, але згадати не міг — було багато зустрічей з людьми. «Це, мабуть, робота агента «триста шостого», про якого повідомляв «Сокіл», — зробив висновок командир.

— Ви бачили ось це? — запитала його невдовзі господиня будинку, в якому розмістився штаб, і простягла газету.

— Так, так. Мільйон крон — це великі гроші, — посміхнувся Морський. — Багато за них можна купити…

— Совісті й честі не купиш, — відповіла жінка.

Надворі зблиснуло сонце, заіскрилися шибки вікон.

— А в нас шибки обростають білими папоротями, і морози взимку стоять не такі, як тут, — задумливо мовив командир і вийшов з хати.

Про фото й оголошення в газеті Морський повідомив Центр.

З нетерпінням чекав новин від «Сокола» через зв’язкову Зіну. Та вона чомусь не з’являлась на конспіративній квартирі.

Наближався Новий, 1945 рік. Готуючи до свята ялинки, люДи сподівались, що в новому році прийде визволення від гітлерівських окупантів.

Десь саме під ту пору один з багатьох словаків, які охоче допомагали розвідникам Морського, житель села Піски Гнат Рись повідомив у штаб: «В п’ятницю німці переправлятимуть через село Були сейфи». Що в них— Рись достеменно не відав, але попереджав, що везти» муть цінний вантаж на двох санях.

— Ану, подивимось, хто в нас найближче до того села, — розгортаючи карту розташування підрозділів спецзагону, мовив Морський. — На Козиному хребті — розвідувальна група Папуленка.

— Так, йому до села найближче, — підтримав командира начальник штабу Бобров.

Того ж вечора зв’язковий вручив Іванові Папуленку наказ Морського. Там було визначено, де, коли і як захопити вантаж у німців.

…Вітер крутив снігові смерчі, коли Папуленко повів своїх людей на операцію. Та несподівано хуртовина, Як це часто буває в горах, вляглася. Бійці вибрались на узлісся, до засніженого шляху. Звідси добре було видно село Були: над черепичними дахами здіймалися сиві стовпчики диму. Папуленко глянув на годинник— німці от-от мали з’явитися.

Однак минула година, друга… Мороз уже дошкуляв людям, затихли жарти, а саней не було. Папуленко добув сигарету, запальничку. Збирався прикурити, коли раптом з-за повороту показались коні, запряжені в сани. Вони їхали повільно. Слідом ішло восьмеро солдатів у теплому одязі.

Папуленко наказав залягти. Як тільки охорона ввійшла в приготований для неї коридор, пролунала команда. Зататакав кулемет, різонули автоматні черги. Приголомшені гітлерівці кинулись до лісу, але й там їх наздогнала смерть.

Бійці підійшли до саней. Під сіном лежали пофарбовані в ясно-коричневий колір сейфи. Один відкрили й дістали туго перев’язані пачки грошей. П’ятнадцять мільйонів крон!

Другий сейф відчинити не вдалося. Навіть спеціалісти «тонкого» підриву з групи Папуленка нічого не могли вдіяти. Доставити сейф у табір теж не було змоги. Залишити — ризиковано. Цінний вантаж десь чекали й, напевне, пошлють солдатів на розшуки.

Порадившись між собою, розвідники завезли сейф в розташування однієї з груп загону. Там спромоглися відчинити замок. Назовні вийняли ще десять мільйонів дев’ятсот тисяч крон.

В хорошому настрої вертались у табір. Низько над горами сунули хмари. Знову народжувалась віхола.

— Чудово! — сказав Папуленко. — Хай хурделить, ховає стежки-доріжки і наші сліди…

Про захоплені трофеї — майже 26 мільйонів крон — Морський повідомив у Центр. Відповідь не забарилася. Генерал вітав з успіхом і радив, як ліпше використати ті мільйони для потреб загону й місцевих людей,