Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

Вона неквапом ступала довгими кам’яними коридорами до зали, де відбувалася учта. Проминала покої руїн, порожні нави й ніші, йшла повз давно забуті галереї, де правило бал небуття. Десь у надрах цього замку стояв старезний трон, просякнутий древньою кров’ю. Десь сходи спускалися на неймовірну глибину, до крипт, що їхні стіни було викладено з кісток. І все ж там існувало життя. Життя й удосталь харчу. Мія знала це так само добре, як і те, що ступає ногами, схованими під пишними багатошаровими спідницями, які шурхотіли у такт ході. Їжа. Як мовилося у приказці, життя тобі і доброго врожаю. А вона була така голодна. Авжеж! Чи ж вона не їла тепер за двох?

Вона підійшла до широких сходів. До її вух долинув звук – ледь чутний, проте наполегливий: стукіт слоутрансових двигунів, захованих глибоко під землею, нижче від найглибшої крипти. Мію вони не цікавили, та й до «Північного центру позитроніки, Лтд.», який виготовив їх і запустив десятки тисяч років тому, їй було байдужісінько. Її було начхати на двополярні комп’ютери, двері, Промені й Темну вежу, що стояла в самому центрі всього сущого.

Запахи – ось що її вабило. Міцні, чудесні, невідпорні, вони лоскотали їй ніздрі. Курчата з підливкою, смажена свинина під хрускотливим шаром жиру. Криваві біфштекси, головки свіжого, ще вологого сиру, величезні креветки, як пухкі помаранчеві коми у реченні. Фарширована риба з вибалушеними чорними очима, з животами, повними соусу. Джамбалайя та фаната у величезних казанах, на дальньому боці столу колосальні тарелі рагу. Сто різновидів фруктів і тисяча цукерок на додачу – і це ще тільки початок! Закуски! Перші ложки гарячих страв!

Мія припустила вниз широким сходовим маршем, відчуваючи долонею гладеньку поверхню поруччя. Маленькі ніжки в капцях дріботіли сходинками. Колись їй наснився сон, що страшний чоловік штовхнув її під колеса підземного поїзда і їй відрізало ноги біля колін. Але сни були дурницями. Її ноги на місці – як нижче, так і вище колін, правда? Так! Так само як на місці дитина в її животі. Хлопчик, що хотів їстоньки. Він був голодний, і вона теж.

Від підніжжя сходів до високих подвійних дверей на дев’яносто футів тягнувся широкий коридор, вимощений чорним полірованим мармуром. Саме туди й поквапилася Мія. Вона бачила своє відображення, що пливло під нею, і електричний смолоскип, який горів у глибинах мармуру, як підводні вогні, проте не помітила чоловіка, котрий ішов за нею слідом, спускаючись широким вигином сходів у старих зношених чоботях. Замість придворного одягу він був убраний у злинялі джинси і картату сорочку. На його лівому боці висів револьвер з потертим руків’ям сандалового дерева, кобура була прив’язана сирицевим шнурком. Його обличчя було засмаглим, обвітреним й поораним зморшками, волосся – чорним, хоч і з проблисками сивини. Та найприкметнішими були його очі – блакитні, холодні, безжальні. Детта Волкер не боялася жодного чоловіка, навіть цього, проте ці снайперські очі змушували здригатися від страху навіть її.

Перед подвійними дверима відкрився вестибюль з підлогою з червоних і чорних мармурових квадратів. На стінах, обшитих дерев’яними панелями, висіли вицвілі портрети старих лордів і дам. Посередині стояла статуя з рожевого мармуру і хромованої сталі. Скидалося на те, що це мандрівний лицар, озброєний чимось на кшталт шестизарядного револьвера чи короткого меча, піднятого над головою. Хоча обличчя було майже позбавлене індивідуальних рис – скульптор лише злегка торкнувся його різцем – та Мія здогадувалася, хто це. Знала.

– Вітаю тебе, Артуре Ельд, – вона опустилася перед статуєю в низькому реверансі. – Благослови їжу, яку я збираюся прийняти, щоб підживитися. І підживити мого хлопчика. Доброго тобі вечора. – Вона не могла побажати йому довгих днів на землі, тому що його дні, як і дні всього роду Ельда, давно минули. Натомість Мія пучками пальців торкнулася своїх усміхнених уст і послала йому поцілунок. Продемонструвавши гарні манери, вона зайшла до обідньої зали.

Ця кімната була величезною – сімдесят ярдів завдовжки і сорок завширшки.

Уздовж обох стін сяяли сліпучі електричні смолоскипи в кришталевих плафонах. Сотні стільців стояли біля неозорого столу з залізного дерева, заставленого гарячими й холодними наїдками. Для кожного гостя було поставлено білу тарілку з витонченою синьою облямівкою – особливу тарілку. Стільці були порожні, особливі тарілки були порожні, келихи для вина теж, хоча вино стояло у золотих відерцях на рівних проміжках уздовж усього столу, охолоджене й готове до вжитку. Усе було так, як вона собі й уявляла в своїх найприємніших, найпрозоріших мріях. Вона знову і знову знаходила цю залу готовою до святкування, і так буде доти, доки вона (і її дитя) цього потребуватимуть. Хай де вона перебувала, цей замок завжди опинявся поряд. То й що, коли тут тхнуло вогкістю й старим намулом? Яка їй різниця, що у тінях під столом щось метушилося й пищало – можливо, пацюки чи тхори? Над столом було світло, розкішно, ширилися божественні пахощі, страви наче припрохували, щоб вона їх скуштувала. Нехай морок під столом сам подбає про себе. Це не її діло, ні, вона не зважатиме.

– Ось іде Мія, нічия дочка! – весело вигукнула вона в мовчазну кімнату з сотнями змішаних пахощів м’яса, соусів, кремів і фруктів. – Я голодна, і я поїм! І нагодую своє дитя! І якщо хтось має щось проти мене, нехай виступить уперед і скаже! Нехай покажеться, я роздивлюся його, а він – мене!

Авжеж, ніхто не вийшов уперед. Ті, хто колись правив тут учти, давно покоїлися в могилах. Тепер тут панував лише глибинний і сонний стукіт слоутрансових двигунів (а також невиразне та неприємне попискування з Країни Підстілля). За її спиною мовчки стояв стрілець. Це відбувалося вже не вперше. Замку він не бачив, проте добре бачив її саму.

– Мовчите, отже, згодні! – гукнула вона й притисла руку до живота, що вже почав випинатися. Округлюватися. А потім, сміючись, закричала: – Еге ж, саме так! Мія прийшла на бенкет! Нехай він прислужиться їй і дитяті, якого вона носить під серцем! Нехай їм обом буде добре!

І вона заходилася бенкетувати, але на одному місці не сідала й з однієї тарілки не їла. Ці тарілки – особливі, білі з синім – були їй огидні, невідь-чому, та вона й знати не хотіла. Їжа – ось що її цікавило. Вона походжала вздовж столу, наче на найбільшому в світі фуршеті: підхоплювала шматки