Читати книгу - "З матір'ю на самоті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Десь на четвертому (чи на п’ятому?) курсі Каліхевич похвалився мені, що у нього є ціла папуша віршів Симоненка. «Хороші вірші — ось подивись». І Олесь дав мені кільканадцять аркушів з учнівського зошита. Ті вірши припали мені до душі, я їх довго читав і перечитував наодинці. Вони були мені зрозумілими, близькими і дорогими, бо Симоненко говорив від імені мого дитинства, опаленого минулою війною. Я так зачитався віршами свого однокурсника, що не одразу повернув їх Каліхевичу. Певна річ, я повернув їх пізніше, але один із віршів — «Не докорю ніколи і нікому» — заховався серед моїх конспектів, але ні Каліхевич, ні сам автор не нагадали про його відсутність. Відтак він лишився у мене навіки — той трагічний, навіть страшний вірш. Я ніколи не сподівався, що відшукаю цей вірш у своїх паперах. І ось тепер я трепетно повертаю його всім читачам, всім шанувальникам поетичного слова мого незабутнього однокурсника Василя Симоненка.
Микола Сніжко,член Спілки журналістів України. м. Черкаси
П’ЯТЬ ЗАПОВІДЕЙВ Черкасах на розі вулиць Комсомольської і Урицького красується новий Будинок книги. Поруч — бібліотека імені Лесі Українки. А ще недавно тут стояли старенькі одноповерхові будинки. В одному із них у 1960 році розмістилася редакція щойно створеної газети «Молодь Черкащини».
Наш редакційний колектив складався тоді із молодих обдарованих журналістів: Григорія Суховершка, Лілії Шитової, Петра Жука, Миколи Дашківського, Жанни Руденко, Володимира Руденка, Віктора Онойка, Миколи Єщенка, Людмили Яковлевої, Ігоря Осадчого та інших. Відділ пропаганди і агітації очолив Василь Симоненко, який перейшов до нас із «Черкаської правди». Справді колектив нашої молодіжки був на рідкість бойовий, працьовитий, дружний і талановитий. Це була одна сім’я.
Я прийшов у відділ пропаганди тоді, коли газеті виповнився рік. Нас було у відділі троє. Ми з Жанною Руденко більше займалися комсомольськими справам, а Симоненко — літературними та морально-етичними. Певна річ, найбільше роботи перепадало нашому завідуючому: переписка із сількорами, творчі відрядження у райони області, щомісячні літературні сторінки. Та найбільше атакували Симоненка поети-початківці.
В нашій прокуреній редакційній кімнаті завжди було прелюдно. Читали вірші. Сперечалися. Обговорювала перші книжки молодих тоді поетів: Драча, Вінграновського, Євтушенка, Третьякова… Літературна молодь гуртувалася навколо Симоненка, завжди прислухалася до його авторитетної думки. Адже Василь ніколи не лукавив, говорив «майбутнім геніям» гірку правду, часто оглядав творчість початківців на сторінках нашої «парубоцької газети» (це він так називав «Молодь Черкащини»).
Мені завжди цікаво було спостерігати, як він розмовляв із молодими поетами — уважно, серйозно і навіть прискіпливо. Найпильнішу увагу він звертав на мову літературного твору, гостро критикував «русизми» і тут же правив стилістичні огріхи. А ще він постійно цікавився, що читає творча молодь, у кого вчиться, як ставиться до важливих подій у нашому житті. А на каверзне питання «Як стати справжнім поетом?» відповідав дуже серйозно і точно. Я пам’ятаю п'ять Симоненкових заповідей:
1. Знати мову, якою пишеш. (Говорити українською мовою, а не «на українській мові»).
2. Стати освіченою людиною.
3. Не бути байдужим до людей.
4. Працювати до сьомого поту.
5. Мати те, що від бога, — талант.
Тепер усім відомо, що Василь Симоненко свято виконував усі свої творчі заповіді.
Тамара КоломієцьПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА У селі, де Удай повносило Береги прорізав, як багнет, Вперше світ побачив ти, Василю, Непоправний мрійник і поет. А земля не тільки слала квіти, Не була безхмарною блакить, Про твоє дитинство незігріте По-своєму можу я судить. Ще не вбравшись в пір’я, жовтороті, У орлині рвалися світи… Краплю невигойної скорботи Залишив у мене в серці ти. Не тому, що розійшлись дороги, Запетлявши в гамірній юрбі. Хай вже ті, що підставляли ноги, Нині в друзі мостяться тобі. Хваляться, що успіхам раділи, Чарку за поезію пили. А мені болить — не догляділи. А мені болить — не вберегли. Посивіла до світанку ненька, Нагло так ударила зима… Гляньмо ж в очі віршам Симоненка, Тим, що є, і тим, яких нема!.. Борис Олійник
БАЛАДА ПРО ЛЮДИНУ, У ЯКОЇ ДОРОГА НЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ
Василеві Симоненку
Розгнуздані коні пророчо іржуть, Бо чують крізь мерзлу підківну іржу Далеку дорогу, Червону тривогу, А може, й останню на світі межу. Вже вітер над ними заносить нагай… Так де ж отой вершник — без страху й вагань, Щоб прямо — галопом, Потоп — так потопом, Щоб чортові в зуби — пропав, а чи пан?!!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З матір'ю на самоті», після закриття браузера.