Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Накрив її і пішов з кімнати, й услід йому почувся солодкий голос:

- Ти куди?..

Відтоді кожна мить перебування у Москві була залита хмільним напоєм і палючим сонцем бажання. Спрага втамовувалася і виникала знову. Ще один чи навіть два дні він ходив до бібліотеки, але потім вони облишили: він – книгозбірню, вона – свою кваліфікацію. Бо який сенс сидіти в урочистій тиші, гортати сторінки раритетів і бачити в імлі… ось він наближається до неї… легенько бере зубами сережку, що перекрутилася у її вушку… повертає на місце… забирає пасмо з чола… яке падає знову…

Неймовірна спека палила Москву. Як перед кінцем світу.

Вони повільно виходили на Чистопрудний бульвар. По так званому Чистому ставу плив чорний лебідь. За парканом дзеленчав трамвай А. По алеях ганяли діти. Вона пропонувала пошукати голову Берліоза, він казав, що не розуміє, про що йдеться. Вона здивовано пояснювала, він казав, що «Майстра і Маргариту» прочитає у якісному перекладі на рідну мову.

Потім вона затягла його у нетрі Телеграфного провулка, і повз жебраків коло церкви Федора Стратілата вони виходили на Кривоколінний провулок і блукали біля будинку, де бував Веневітінов, а Пушкін читав «Бориса Годунова», і вона казала, що дуже любить цей куточок Москви. А він розповідав, що від дитинства вчився ненавидіти Москву, навіть апельсинів, що їх привозив дядько, не їв, бо вони з Москви, але в цих провулочках справді щось є, і, якби не вона, ніколи не заблукав би сюди. А потім повз Лазаревський інститут по Вірменському провулку вони виходили на Маросєйку і знову поринали у плетиво Старосадських та Петроверигівських провулків. Палило сонце. Він клав їй руку на плече або на талію, і вона не заперечувала, і ніхто не звертав на них уваги, ніби вони були юними хлопцем і дівчиною, яким сам Бог велів обніматися на вулиці, тоді як обоє вже були на гіршому боці від тридцяти, як то кажуть англійці, або, ще точніше, на кращому боці від сорока. І далі, повз колонаду кафедральної синагоги, вони виходили на проїзд Сєрова і спускалися на площу Ногіна, і заходили до кав'ярні, де каву варили на піску майже так само, як на Вірменській у Львові, брали по чашечці і голосно розмовляли по-українському.

- Эт кто та-акие? Па-аляки? Чехи? – дивувалися у кав'ярні, а вони навмисно вживали галицькі звороти, щоб більше бути схожими на іноземців.

А вночі… вночі небо падало на них, а земля кудись зникала. Він із особливим захопленням робив їй добре. Щоб хоча ненадовго вона скидала той одвічний панцир іронії.

- Це безодня, безодня, – шепотіла вона. Безодня – було її улюблене слово. Чоловік і жінка – то безодня. Минуле – безодня. Майбутнє – безодня. І творчість – теж безодня.

Не та творчість, що на її курсах, ні, справдешня творчість. А якщо зустрічаються дві безодні, може бути такий резонанс, що почнеться землетрус… Але досить часто божевільна безодня перетворюється на сміттєву яму. Дуже брудну, – поверталася вона у звичне русло.

- Чи не здається тобі, що за твоєю іронією приховане бажання мати надійного чоловіка, з яким живеш не тільки по релігійних святах?

- Ти придурок, – відповідала вона.

- Твоя відповідь доводить сказане мною.

– А твоя – мною.

Час танув, як морозиво в спеку. Одного дня вона вирішила все-таки навідатись на свою кваліфікацію. Напередодні домовились зустрітись у метро, щоб піти пообідати у «Варшаві» на сьомому поверсі. Зранку вона поїхала у своє Ховрино. Він відвик бути без неї, нудився, а потім поїхав до бібліотеки. Його перепустка закінчилася. І його вразила жахлива марність перебування у Москві. Ресторан «Варшава»!

На сьомому поверсі! І без того щодня вино! Вчора стояли у черзі серед російських ханиг! Їй це подобається, а йому – не дуже. Безнадійно поплентався до бюро перепусток. І раптом побачив ту дівчину, що записала його минулого разу.

- Дівчино, дуже прошу вас, ще на два тижні, приїхав тільки заради бібліотеки…

Дівчина продовжила перепустку. Його книжки вже здали до сховища. Він кинувся виписувати їх знову. Знову шукав у шухлядках шифри, інвентарні номери, роки видань.

На призначену зустріч спізнився хвилин на сорок. Її не було. Він роздратовано зачекав ще десять хвилин і повернувся до бібліотеки.

Вдома увечері він згадав: так, сьогодні її день народження.

Він іще розпитував про її знак зодіаку. Так, вона Лев. Левиця.

Хотіла відзначити свій день народження з ним «на сьомому небі».

- Але ж я приїхав до Москви працювати у бібліотеці, а не кохатися! Поїхав наново виписати книжки, бо через нашу з тобою гульню їх повернули до сховища. А коли я ще потраплю до Москви? Мені не світять всілякі там курси творчих працівників. От і запізнився, але могла б зачекати, не влаштовувати істерик… – І де ти, таке миршаве, взялося на мою голову? – перебила вона.

Він закрився у своїй кімнаті. Крізь двері чув, що їй декілька разів дзвонили, вітали з днем народження. Зателефонували і хазяї квартири.

– Навіщо ви мені підселили таке нещастя? – казала вона після стандартних подяк за привітання. – Не могли мені нормального мужика підібрати? А то і вдома хохли, і тут хохли.

Тепер у них все було окремо. Він знову почав щодня ходити до бібліотеки. І можна було кинути усе, поїхати додому, пофарбувати двері та підвіконня, як просила дружина, але він уперто сидів у Москві, чекаючи натхнення перших днів. Але тепер уже не любовний хміль, а лють на неї не давали працювати. В голові складались хльосткі відповіді на ті шпильки, що вона встромляла у нього щовечора.

- А, знову ґвалтівник прийшов, – вітала вона його на кухні, – зараз, зараз розкладемося зі своїм смердючим салом, зачекай хвилинку.

- Скільки ти можеш про це згадувати? І вчора, і позавчора одне і те ж.

- Ко-ти-ку! За зґвалтування