Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

— Міхаю, може, ти зайдеш сам?

— Сам, — каже він. — Так буде краще.

І, серйозний, зосереджений, відкриває хвіртку. До його грудей тиснеться Тобка. Мати у дворі лагодить сіті. Спочатку чую невиразний гомін, потім голос хлопчика вищає:

— Мамо! Мамочко! Я дуже прошу тебе!

Нараз лунає вереск Тобки, тримаючи собаку за шкурку, жінка вибігає з двору й жбурляє його на скелі. За нею — Міхай.

— Ма-мо!

Зупинившись, хлопчик мовчить, потім говорить тихо, з притиском:

— Не-на-виджу тебе, не-на-виджу. Ти зла, зла, ти зліша від усіх!

У мене в руках прилад: скоріш автоматично, за звичкою, аніж свідомо, я дивлюся на нього й бачу, що стрілка шалено кидається ліворуч і тремтить, тремтить біля межі, куди раніше ніколи не сягала.

«Один міхай! І тут один міхай».

Підхопивши собачку, хлопчик біжить униз до моря, я, переляканий, гупаю своїми завеликими чоботиськами слідом, затиснувши під пахвою скриньку.

— Це ви! — чую услід крик. — Це ви йому набили голову усякими дурницями. Ще й вчителем називає се-бе!

«Один міхай, — крутиться в голові. — Максимум відчаю— один міхай…»

Ми втрьох сидимо на камінні, геть мокрі від бризок, але холоду чомусь не відчуваємо.

— Я не хочу додому, — сумно каже Міхай. — Я так давно не хочу додому…

Він не просить мене взяти його з собою. І ніколи не покине матір. Він — її єдина радість, опора в майбутньому, надія. Він просто каже, що йому холодно під зливами й градом, які незкінченно падають на нього. Вдарити того, хто тебе любить, — як можна?

— Що ж робити, — зітхаю я.

І хлопчик луною відгукується:

— Що робити…

— Міхаю, будь мужчиною.

— Буду…

Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніше? Немає умов? Хіба для доброти вони потрібні? І чого варта така доброта?

За два дні я їду, і, порушивши залізну заборону, Міхай тікає з дому провести мене.

Дме сильний вітер. В одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого літньою спекою, відполірованого осінніми вітрами степу тоненьку постать хлопчика. Вона — як кульбабка: от-от відірветься від землі й полетить, полетить, щоб щезнути в сірому мареві над морем. У мене стискається серце.

Тобка намагається лизнути мене в обличчя. В сто перший раз обіцяю відповідати на Міхаєві листи… Автобус рушає, кульбабку ніби відносить вітром, вона маліє на очах і тане.

Все одно вони біля мене, всі втрьох — Міхай, мій прилад і маленький Тобка. Всі троє такі беззахисні, їх хочеться уберегти, затуливши долонею, ніби вогнищ свічки. Від чого? Від материнської любові? Від сумлінності експертів, які дбають про чистоту науки?

Від сліпоти…

Але захистити я можу тільки Тобку, тож і вмощую його в себе на колінах.

Повернувшись з відрядження, Арсен насамперед зайшов до тітки Тані забрати ключі й розпитатися про новини. Тітка сказала, що квіти вона поливала й годувала кота Антона — нівроку став, ширший, як довший, а от ночувала в квартирі тільки раз, бо домовик її не злюбив. І подушку з-під голови тяг, і по підлозі чалапав, немов гусак, і вранці вона знайшла свої панчохи під кухонним столиком — хто їх туди закинув? «Я Антона випроваджувала на балкон, боялася, щоб домовик чого йому не поробив».

Неуважно вислухавши тітку, Арсен сказав, що ніякий домовик не впорається з такою нахабною тварюкою, як кіт Антон, і пішов.

Вночі він прокинувся від того, що під головою в нього не було подушки, а на груди тиснуло. Мацнувши поперед себе руками, вперся в щось м’яке й ніби оксамитове, повернувшись на бік, скинув його на підлогу — шерхнуло, як газета чи книга, й полопотіло кудись.

Холодний піт обілляв Арсена. Кілька хвилин лежав, охоплений якимось первісним страхом, — страхом, котрого й зовсім не зазнав, коли в глухому місці відстав від експедиції. Перехиливши себе, намацав і смикнув шнурок лампи, що стояла на тумбочці.

«Може, котяра на мене стрибонув?»— майнула думка.

Але Антона вдома не було, він традиційно подався шукати нічних пригод — униз з балкона по виноградних лозах.

Схопившись, Арсен дістав з нерозпакованої валізи вітар — прилад, що, на великих відстанях вловлюючи теплові випромінювання, давав знати про появу живої істоти і допомагав їм в експедиції стерегтися отруйних змій та рисей. Стрілка не те щоб дуже, але помітно відхилилася.

Арсенові здалося, що чиєсь дихання торкається його рук, чиїсь очі зирять на нього з кутка, де письмовий стіл; міг достеменно сказати, які ті очі — невеликі, глибоко посаджені й густо-сині.

«Нерви у тебе, хлопче, нерви».

Запалюючи цигарку, Арсен помітив, що в нього тремтять руки, й перейнявся до себе зневагою: це ж треба, щоб він, досвідчений геолог, котрий не раз просто неба ночував у тайзі чи пустелі, злякався тітчиної вигадки, сонного марення, галюцинації!

«Так, але ж прилад…»

Прилад засвідчував присутність живої істоти.

Арсен дістав фотоапарат і, навівши різкість, зробив кілька знімків кімнати в інфрачервоних променях. Після цього зразу заспокоївся й заснув — міцно, до самого ранку.

Вранці він через силу пригадав нічну пригоду, але плівки проявив. На останніх кадрах проступали контури якоїсь дивовижної істоти.

Скулившись, вона сиділа на підлозі,