Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

був лежати з ним в одній могилі. Коли не перемога, то хоча б нічия. Все залежало тепер від моєї сили і спритності. І від удачі! Мусить же нарешті мені поталанити! Коли зав’яжеться бій, зчиниться метушня, вони розгубляться. Тоді я матиму перевагу раптового нападу. Виб’ю у когось автомата чи кулемета і зріжу “Павлова”. Після того і смерть буде почесна, ніхто не осудить.

Увага моя в ці хвилини була загострена до краю. Я чув кроки гітлерівців, короткі фрази, що ними вони обмінювалися, встановлюючи кулемети, чув стогін чи то ридання Зульфії. І раптом пролунав тихий радісний вигук “помкомвзводу”:

— Танки, гер обер-лейтенант! Танки вже в станиці!..

Тієї ж миті я почув неголосну гортанну мову, знову вловив слово “дубель”, і тон був наполегливий, вимогливий. Грузин мовби наказував щось собі і своєму товаришеві. Нараз вони вискочили з вирви й побігли до окопчика. Бігли, а автоматник бив по них прицільними чергами. Аж ось обоє, немов спіткнувшись, звалилися на землю.

— Всі кулемети по вказаних цілях, вогонь! — наказав обер-лейтенант.

Мене вже не цікавило, що відбувалося навколо. Впершись носком одного чобота в закаблук іншого, я намагався, не привертаючи до себе уваги, стягти чобіт з ноги. Я знав: в окопчику, до якого бігли Гургінідзе і його товариш, встановлена друга машинка з окремою проводкою до укладеної під мостом вибухівки. Як я здогадався про це? Чому “капітанові Павлову”, який до найменших подробиць розробив план операції і передбачив, здавалось, усі випадковості, всі можливі ускладнення, не спало це на думку? Не знаю. Очевидно, його увага увесь час роздвоювалась, і арійський мозок не зумів виділити головного.

Чобіт нарешті піддався, зліз з ноги. Затим і другий. Я уявив собі ту відстань, яку мені доведеться пробігти. Сімдесят метрів. Хай усі вісімдесят! Стометрівку я бігав за одинадцять секунд. Отже, здолаю цю відстань за дев’ять. Я мусив пробігти ці сімдесят метрів за дев’ять секунд. Але головне — спокій. Намагаюсь дихати глибоко, розмірено. Ось так…

Аж це крізь стрілянину долинуло ревіння моторів і брязкіт гусениць. “Помкомвзводу” радісно зарепетував: “Ахтунг! Танки на мосту!” “Капітан Павлов” скомандував: “Усі кулемети! Ціль — гармата на відкритій позиції! Друга — поряд і праворуч!..”

Останні слова долинули до мене, коли я вже рвонув до окопчика.

Зульфія бігла поперед мене. Велика сумка з червоним хрестом заважала їй, але дівчина не намагалася скинути її, а тільки відштовхувала ліктем на спину. В руці у неї був пістолет, той самий “вальтер” з одним патроном. Вона, видно, встигла вийняти зброю з сумки, ще коли лежала на землі. Не одразу я зрозумів, що Зульфія теж біжить до окопчика, маючи на меті те, що і я.

Перший танк, очевидно, вже проскочив міст. Будуть стріляти по ногах. Я потрібен “Павлову” живий. Все одно добіжу, доповзу. Але автоматник, поспішаючи, видно, узяв вище. Я майже порівнявся з Зульфією, коли перша куля люто рвонула ліву руку вище ліктя, друга обпекла стегно. Я штовхнув дівчину в спину, щоб вона впала: “Живи!”

Десять метрів… Ще одна куля, в плече… Брешеш, і мертвий добіжу! Три метри! Сторчма кидаюсь в окоп. Схопив маленьку поліровану дерев’яну скриньку. Позаду, біля самої спини, гримнув постріл, мене наче проткнули наскрізь тонким розпеченим прутом, але я вже встиг крутнути ручку. Все-таки крутонув! Запала моторошна тиша, всі звуки бою щезли, наче я раптом оглух. Та ось вибух розколов і небо, і земну твердь. Я побачив біля себе Зульфію, пістолет в її руці. Невже вона в мене стріляла? Може, думала, що я хочу обігнати її, обірвати проводи? Для неї я ж до останньої миті залишався ворогом, зрадником. Вона б випустила в мене всю обойму, та в пістолеті був лише один патрон, той, що вона залишила собі.

Зульфія не пошкодувала його для мене.

Я впав на бруствер, виплюнув щось солоне й пекуче. Мені було погано. Я поринав в якусь червонувату імлу, провалювався крізь землю, усвідомлюючи, що, можливо, це і є смерть, моя смерть. Все ж змусив себе підвести голову, подивитися на діло рук своїх. Мосту не було. Я непритомнів, умирав, йшов у небуття, але бачив, як один танк, проламуючи потрощені мостини, пішов під воду, а другий, що встиг перед самим в’їздом на міст звернути убік і загальмувати, одірвав шмат крутого берега і звалювався в ріку. Це не ввижалося мені на порозі потойбічного життя, ні! Це я бачив на власні очі, в яких уже починали танцювати, кружляти у вихорі оранжеві цятки і палички.

Біль перевернув мене на спину. В очі ринуло блискотіння літнього дня. Я побачив дивовижне небо — чорне, з сонцем, місяцем, зорями, схожими на чиїсь очі. Воно косо спускалося на землю, змінюючись, прибираючи рис жіночого обличчя, почорнілого від сонця і страждань, воно закривало день, гасило світло в моїх очах. Та чи це було затьмарене горем небо моєї Вітчизни, чи смерть моя постала в образі скорботної богоматері на древньому письмі, чи простирав наді мною чорне крило своє казковий добрий ворон, що прилетів до Івана-царевича з “цілющою водою” у дзьобі, чи то сльози відчаю покотилися по обличчю Зульфіі, яка нарешті зрозуміла свою помилку, — цього вже я збагнути не міг…

*

Я вижив.

Зульфія врятувала мене.

Довго розшукував її, надсилав запити, та дізнався про долю дівчини лише після закінчення війни. Зульфія загинула під Варшавою.

Що ж до “капітана Павлова”, то його справжнє прізвище мені стало відоме недавно із спогадів одного з уцілілих офіцерів гітлерівської дивізії, що мала кодову назву “Бранденбург-800”. Спогади ці, що випадково потрапили мені до рук, видані у ФРН. Тепер там багато випускають таких книжок. Кінець кінцем, попит на літературу такого гатунку не тільки у Західній Німеччині, вона популярна і в деяких інших країнах так званого “вільного світу”. Автор досить детально описав спробу гітлерівського диверсійного загону захопити міст через ріку Рівнинну. Закінчується розділ двома короткими фразами: “Зрозумівши, що гру програно, обер-лейтенант Генріх фон Ланге пустив собі кулю в лоб. Він учинив, як справжній німецький лицар…”

Тут мемуарист не збрехав. Коли я, воскреслий, лежав в одному з бакинських госпіталів, мені розповідав