Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

цілісінькі, гарні, рум’яні, з червоними вустами, а в роті кожного були довгі, гострі та міцні ікла. І як тільки сонячне світло падало на них, мерці починали кричати, а потім розсипалися на порох. І тоді люди зрозуміли, що в замку є упир. Вони хотіли йти до замку й убити нечисть, але Титус не дозволив. Він сказав, що сила, яка вб’є Не-мертвого, ще не народилась. Ще не час йому. Отож старий волох якось замкнув упиря в стінах замку — він не міг вийти. Там він і досі.

— А де ж замок? — Аліна зацікавлено поглядає на оповідачку. — Де він подівся?

— Десь у горах є його руїни. Між Дубцями і Поляною, кажуть, було замкнено Золтана.

— Але чому ж тут так порожньо?

— Люди не схотіли жити поряд з упирем. І тільки два села було поставлено охороняти замок, щоб хтось ненароком не випустив на волю його страшного господаря.

— І що тепер?

— Тепер? Нічого. Золтана можна випустити з замку, але далі межі, встановленої Титусом, йому йти не можна, таке сильне закляття наклав старий волох. Та якщо він вирветься з замку, то все в цих межах належатиме йому. І він нікого не випустить. Нікого.

— Але це просто казка?

— Так. Звісно, це — просто казка. Ви ж хотіли казку? От і маєте. А зараз ідіть, вам час. Поверніться додому засвітла і не відчиняйте вночі нікому, хай би хоч неня рідна просилась на ночівлю — оце вам моя порада. Чи не дасте мені трохи цієї води?

— Беріть, — Мар’ян дістає з рюкзака пляшку. — Я ще не пив. Схочу — дівчата поділяться.

— Дякую вам, — жінка підвелася. — Ви їдьте звідси геть, ото буде найкраще. Їдьте, якщо зможете.

— Ми не можемо, — Наталка зводить на неї свої величезні очі. — У нас тут є справи.

Жінка на мить сторопіла, потім повільно перехрестилась.

— Он воно що… Отже, я дожила до цього, Господь почув мої молитви. Щасти вам, діти. Най Бог помагає!

Вони йдуть, сонце припікає, а жінка стоїть під хатою і дивиться їм услід. Її губи шепочуть молитву, а по щоках рясно котяться сльози.

— Дивна бабця, — Ліка дістає з рюкзака бутерброд. — Чого вона так злякалась?

— Уяви собі, як вона там живе — сама, серед пусток. — Аліна теж вирішила перекусити. — Може, сядемо? На ходу й пес не їсть.

— Сядемо, — Наталка сідає в траву. — Час відпочити. Тільки чому ти вирішила, що там, окрім неї, нікого нема? Ви з Мареком чули когось?

— Так, але ніхто не вийшов. Дивно.

— Нічого дивного. Вона ж сказала: живих нема. Але це не означає, що там немає мертвих.

— Наталко, ти просто на сонці перегрілась, — Ліка мало не вдавилась і закашлялась. — Випий водички.

— Що ти маєш на увазі? — Мар’ян пильно дивиться в долину, з якої вони щойно прийшли.

— Ще не час, — Наталка стискує уста.

Вони підводяться та йдуть дорогою вниз, і так йти легше. Мар’ян тримає руку Аліни, а та не вивільняє долоню, нехай. Чоловіки іноді бувають трохи дивні. Власне, найбільше Аліні хочеться зараз плюнути на все й пішки піти по засміченому шосе до Мукачевого. А звідти — світ такий широкий! Бо це так страшно — бути замкненими в цих горах, де причаїлися руїни давнього замку.

— Що тобі снилося вночі? — Наталка напружено дивиться Аліні в очі.

— Нічого. Спала як убита, — сміється Аліна. — Не знаю, чого це вам всім верзлося щось страшне? А що таке, чому ти питаєш?

— Потім, — Наталка відходить. — Мені треба подумати. А потім я все поясню.

Вони йдуть мовчки, думаючи над тим, що з ними всіма сталося. Ліка переймається найменше. Вона весело рве квіти, мугикає якусь пісеньку і дудлить мінералку. Мар’ян намагається стулити докупи свої враження, але виходить щось кострубате і дивне. Аліна вирішила не думати ні про що. З досвіду вона знає, що ситуація, яка здається незрозумілою, повинна визріти — і тоді все стане на свої місця, всьому знайдеться пояснення.

— Ви помітили, що тут не чути птахів? — дослухається до тиші Аліна.

— Так, — Ліка перестає посміхатись. — Я все не могла зрозуміти, чого мені бракує тут. От, здається, все добре: тепло, чудова погода, ніякого вітру, повітря, знову ж таки… Аж ось воно: тут тихо. Ні, я нічого не маю проти тиші, але не такої. Справді, невже тут немає птахів та тварин? Навіть метеликів немає.

— Котів теж немає. А кажани є, — Аліна похмурніє. — Я вночі бачила, як шугали в тумані. Терпіти не можу кажанів.

— А хто їх любить? Гидота рідкісна. Я колись бачила кажана зблизька — бридкішу істоту уявити важко.

— Ми вже прийшли, — Наталка поспішає вперед. — Орест чекає, гляньте.

— Швидко ж вони впорались! — Мар’ян дивиться на Аліну, і серце йому стискається. Дівчина не звертає на нього уваги.

— Може, там нікого й не було, вони поникали-поникали, та й повернулися, облизня впіймавши. Варто було заради цього їхати чортові на роги, гроші розвозити.

— Маєш рацію. Глянь, Наталка побігла, аж спідниця замаяла. А ти куди?

— Піду трохи поблукаю, — Аліні хочеться побути самій, її втомлює товариство. — До вечері повернуся, отож я сьогодні вам не куховаритиму, хай хтось інший.

— Піти з тобою? — Мар’янові не хочеться відпускати Аліну, вона вабить його.

— Ні, не варто, — Аліна поспіхом звернула в ліс. — Знаєш, я інколи маю побути сама, я втомлююся від людей,