Читати книгу - "Казки для дітей, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Коли мені не хочеться! Я тут пан, а ти махай собі на зламану голову!
Одним словом, посварилися оба порядно, а далі стали на тім, щоб іти до суду.
- Се не може бути! Я мушу дійти свойого права! - гарячився Воробець.
Я чула сюю розмову і зацікавилася дуже, якого-то судію вони собі знайдуть. Тож, коли оба противники полетіли, я назирцем за ними.
Летять вони низом, а я горою. Видно мені все довкола. Бачу, недалеко нашої тополі мав своє гніздо дикий Кіт. Він якраз тоді лежав у засідці і чув сварку Воробця з Костогризом. А як вони договорилися до того, щоб іти до суду, мій Кіт живенько скочив на високий камінь, став на одній нозі, впер очі в сонце, підняв передні лаби, мов хреститься набожно, і, знай, муркоче святі приповідки:
Не чини другому, що тобі не мило!
Над сто добрих слів вартніше одно добре діло.
Як хвіст не криє пса від мух і від сльоти,
Так мудрість без пожитку є сама без чесноти.
Вартніший овес, ніж солома вівсяна,
Від молока вартніша є сметана,
Вартніший плід, аніж гілляка та,
А від життя вартніша чеснота.
До досконалості провадять три дороги:
Для бідних не щади підмоги,
Для добрих май в душі зичливість,
Для всіх же - справедливість.
Воробець і Костогриз, летячи якраз попри те місце, побачили Кота. Вони зупинилися і чули його побожні муркотання.
- Слухай,- мовив Костогриз.- Ось тобі побожний муж! Якийсь святий стовпник. І мудрий, і справедливий, то певно. Ходімо до нього, вже як він нас не розсудить справедливо, то я не знаю, де нам знайти ліпшого суддю.
- Але ж се Кіт! - мовив Воробець.- Се наш заклятий ворог. Як же нам іти на суд до нього?
- Ну, то станьмо здалека,- мовив Костогриз.- Посідаймо ось тут на гілляці і розповіджмо йому свою справу.
- Добре, посідаймо.
І справді, оба супірники сіли на гілляці над самим Котом, поклонилися йому, а Костогриз промовив:
- Святий стовпниче! Бачачи твою побожність і важку покуту і чуючи твої справедливі слова, ми приходимо до тебе, щоб ти розсудив нашу справу. У нас зайшла сварка. Вислухай нас, а котрого признаєш неправим, того можеш з’їсти.
- З’їсти! - жалібно промовив Кіт.- Але ж, дітоньки, що ви мовите! Вже три дні і три неділі, як я зарікся їсти м’ясні страви і мордувати божу живину. Ні, я не з’їм, але розсуджу вас по святій, щирій правді. Тілько, мої серденятка, я старий, глухий. Ходіть ближче, ось тут коло мене, і розповіджте, що се за сварка зайшла поміж вами!
Оба супірники повірили хитрому Котові, злетіли з гіллячки і поставали перед ним. А йому, драпіжникові, тільки того й треба було. Одним мигом скочив, ухопив одного в свої острі пазурі, а другого в зуби, позагризав обох і, радісно муркотячи, поніс до свойого гнізда.
- Отак,- закінчила свою річ Ворона,- буде й вам усім, коли вибирете собі Сову на царя. Вночі ви спите, а вона видить і літає і буде вам шкодити. А вдень, коли ви літаєте, коли вам треба підмоги, вона сліпа, не бачить нічого і спить у своїм дуплі. Яка ж вам користь із такого царя?
Почувши се, птахи подумали:
«Правду мовить Ворона. До хріну нам такий цар здався! Краще забираймося геть і жиймо так, як жили досі».
І недовго думаючи, всі вони розлетілися, кождий у свою дорогу. Лишилася тільки Сова і Ворона. Сова сиділа на престолі, ждала коронації і дивувалася, чого се нараз усі птахи порозліталися. Тоді Ворона почала кпити собі з неї.
- А що, кумонько, довго тобі ждати? Та ти ліпше не жди, бо з твоєї коронації і так нічого не буде. Хіба не бачиш, що всі птахи розлетілися?
- Га, погана Вороно! - скрикнула Сова.- Я знаю, се ти наструнчила їх против мене. Але чекай, я тобі сього не дарую. Віднині я і весь мій рід виповідаємо війну тобі і твойому родові, аж доки Сова не буде царицею над усіма птахами.
- Отся війна, мій царю,- мовив старий Каркайло,- ведеться й досі і не скінчиться, мабуть, ніколи, бо на те нема надії, щоби птахи вибрали ще колись Сову за царя.
- Так що ж нам в такім разі робити? - спитав воронячий цар.
- Я думаю,- мовив Каркайло,- що треба з усіх тих рад, які тут досі були висловлені, взяти потрошка з кождої. Треба післати когось між сови - се так. Треба воювати з ними - се певно. Та наразі треба держатися в спокою - се розуміється. Щоб нас не повбивали, мусимо втікати, а коли хочемо побідити - мусимо підождати. Але до того всього треба ще одного. Треба способу, щоб усі ті річі злучив у одну цілість. Треба хитрості.
Всі ворони сиділи, пороззявлявши дзьоби, при тій премудрій раді, але ніхто не розумів її гаразд.
- Мудро ти радиш, дядечку,- мовив воронячий цар,- але нехай мене суха ялиця поб’є, коли я розумію, до чого ти гнеш.
- До того гну, що треба нам узятися на хитрощі в війні з совами, ось що! - мовив Каркайло.- Треба нам мати одну раду і зробити з ними так, як три круки зробили з Яструбом.
- А як же вони зробили з ним? - запитав воронячий цар.
- Е, то цікава історія,- мовив Каркайло.- Слухайте ж, дітоньки, як то колись було.
V
Летіли раз три круки, та й голодні ж. Дивляться, а Яструб згори вдарив на хату, зловив Голуба і несе його в пазурах до лісу, щоб поснідати.
- От би нам хоч отакого Голуба дістати! - зітхнув один Крук, сидячи на смереці.
- Всі три ми не були б ситі, але хоч троха б занеслися,- додав другий.
- Ану, відберімо від Яструба його добичу! - мовив третій.
- Відберімо, але як? Сильний, драбуга, а добровільно не дасть.
- А може,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки для дітей, Франко І. Я.», після закриття браузера.