BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 111
Перейти на сторінку:
й ворога, окрiм свого хатнього, немає... Сумно й глухо!

- Пустiє, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiє серед такої каламутi! - казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє.


- I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унi­вець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спi­вають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й лу­ки!.." А тепер на них чужими руками роботизну справля­ють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у на­шому коза­цькому краї! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра - я! А землi - скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де лю-бiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немає добра... немає - та вже, мабуть, його нiколи й не буде! - додасть, як гвiзд­ком приб'є, та й замовкне.


Люди слухають, похнюпившись. Iншi - потилицю скре­буть...


Трохи згодом, од дихавши, Мирiн знову розчинає: - З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чо­ловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старши­ною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, по­ки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо – чу­же лихо! Не­має єдностi - чорт має й волi! А якби гу­ртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...


От би - так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гi­рше буде!..


Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п'я­ненький Мирiн своїм сусiдам, як посходяться де на гуля­нку, пiд недiлю або пiд свято.


Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлi­боробiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ла­ду не було, а були -тiльки бучi, колотнеча та сва­во­ля.


- Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийня­ли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?


- А тепер? а тепер?? - кричить Мирiн.


- А тепер - щб? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... У нас i хлiб є, й скотинка прибуває, й захист безпеч ний... Жи­вемо, як i люди!


- Живете? - кричить Мирiн. - Нидiєте, а не живете! цвi­те­те... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що вед­ме­дiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно вже, від­кiль вiтер вiє...


- Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться!


- Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! - закричить на остатку Мирiн та й затихне...


Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вi­льних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Ста­нуть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан пол­ков­ник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках мори­ла сердешних дiвчат; як їм коси рiзала, го­лову дьогтем мазала й пiр'ям натикала; як нiхто нi жени­вся, нi замiж не йшов, не заплативши куницi...


- Та воно й правду каже дядько Мирiн, - процiдить хто-небудь крiзь зуби. - Воно б то й викосити... та нiкому!


Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар - мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискав блискавка...


Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, дру­гi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на зав­тра - i тi, й другi знову за щоденну хлiборобську пра­цю.


- Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайнял­и, то тепер - байдуже!


I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощує, пiдмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Пiски - i багатiють... Не вряди-годи - дивись: нi вi­дсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з нової Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бу­сур­ман­ська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв - та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопає земля­нку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi - з не­величких хутiрцiв на­бра­лося хаток на цiле село, з ули­ця­ми, з горб­дами, з садками, з левадами! Спасибi запо­рожцям, i це­рков своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.


Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй - час би вже i про жiнку подумати. Так же батько - не хоче про невiстку й слухати. "Молодий ще!" було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невi­стку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губiв!" Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тi­льки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нага­дувати) та й каже:


- Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвi­ло все - хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося коза­че царство, настало хлiборобське господ­дарство... Пора й. синовi хазяїном стати... Час йому пошу­кати дружини - своє кубло звисти!


А мати - давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Матиг синовi: так i так - оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. - Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпається, як де зустрiнеться з Мо­трею.


Порадились отак; поблагословив батько з матiр'ю свя­тим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати запла­кала - i вирядили старостiв до Кабанця.


Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п'яницi. Чого ще?


- Як знаєш, дочко! - каже Мотрi. А Мотря стоїть коло пе­чi та в запiчку колупає. Почервонiла, розгорiлася - ще кра­ща стала, нiж була.


- Як мати скажуть... - одмовляє батьковi.


- А що, стара? - Кабанець своїй жiнцi: - кажи ще ти!


- Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн тро­ш­ки крутенький... Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван па­ру­бок - хоч куди!


- Ну, то й будьмо сватами! -

1 ... 22 23 24 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"