Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Пов'язали молодим руки, поблагословили їх святим хлi­бом з сiллю. Вернувся Iван з великою радiстю: при­нес­ли старости обмiнений хлiб в батькову хату.

Через два тижнi повiнчали молодих.

Зажив Iван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно - спокiйним хлiборобським життям. Зем­лю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в ха­тi. Живуть - як мед п'ють... А тут уже й дiтки пустили­ся. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп'ята справдi вдалися-нi­вроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько - здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце бать­кове та материне, на їх дивлячись; радiла й стара Мари­на, гойдаючи онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн частенько садовив на ко­лiна до себе Максима - i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари...

Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його роз-кази стра­шнi, а Iнодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити - ро­зумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й мо­торного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий своє, лiтами та незгодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, - мо­ло­дiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тi­ши­лись однiєю втi­хою; сумували одним сумом... Старий сi­чо­вик натхнув свою ду­шу в молодесеньку душу онука!

IX

ПIСКИ В НЕВОЛI

Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своїм ма­лим онуком; недовго й онуковi - дослухатись до дiдових пе­ре­казiв. Життя круто повернуло своїм важким коле­сом - та й закрутило Пiски... в неволю!

Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Про­неслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генерало­вi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затi­палось роз­шматоване тiло Речi Посполитої, як тi­па­єть­ся iндик пi­с­ля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гаря­чий Костюшко, щоб розбудити чо­ло­вiчу ду­шу в пан­ському тiлi, - нiчого не вдiяв... Вiн про­кляв тодi вельмож­не шляхе­тство, що довело бтчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд се­бе, як бiль­ше непотрiбну, гостру шаблю - i закричав не своїм го­лосом: "Капут Польщi!.." Одгукнувся той крик далеко-да­леко-аж у самих Пiсках... Досталися Пiски па­новi Польському...

Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич - з тiєї "голопузої шляхти", котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по їх дво­рах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хлiб, надбаний "хло­п­ством", танцювала пiд панську музику, вибирала вельмо­ж­ного магната - свого патрона - в уряд, у сеймовi посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хо­тiв її владика: згода! а пiд час готова була за свого хлi­бодара витягати з пiхов гострi шаблi - i розливати брате­рську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони iнодi зра­д­жували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше ви­кочував їм п'яного трунку, котрий розкидав їм, заробле­нi хлопськими руками, грошi... Магнат лютився, роз­супонював свою калитку, кидав п'янiй зграї золотi чер­він­цi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього маг­ната, заводився з тим, що переманив його, бажав помсти­тися... i знову розливалася, шумiла рiчка братньої кро­вi... Та так не раз, не два - таке життя тя­глося цiлi до­в­гi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, роз­шатана руками свого безпутного вельможного шляхе­тства... Магнатам же - байдуже!.. У них було землi немiряно­: були хутори, села, навiть цiлi городи - не десятки, а сотн­i сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь - скiльки оком зглянь - од Сяну аж до Днi­пра широкого; у тих хуто­рах, селах та городах жило деся­тки, сотнi тисяч люду, з здо­ровими до працi руками, ко­трi, наче сам бог, розгнiв­авшись, присудив трудити на одного вельможного дар­мо­їда... Магнатам було – байду­же! Зате урвалася нитка "голоп­узим"... То було в пана в дворi - i ситий вiн, i п'яний; а те­пер - не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жов­нiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в Баде­нi... Щб ж було робити тим голодним ротам, котрi призви­чаєнi до гуля­нок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обу­ва­тися?.. "Голопузi" сипнули по всiх усю­дах... поробились окономами, управителями, по­се­сорами невеличких ма­єт­кiв, а деякi побрались на службу до си­льного - колись ворога, а тепер владики - моска­ля! Подри­бзав пiхтурою i пан Польський з бистрої Сти­рi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк, терся по пе­реднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!

Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможн­ий у Пiски, - та ще й не сам, а з якимсь жидком – обтiп­аним, обсмиканим, у довгополому, зайоложеному балах­онi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зро­ду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на ге­не­рала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом - мов приши­тий до генеральських хвостикiв...

Генерал прочумав пiщан перший.

- Тепер уже ви не козаки, - сказав вiн, зiбравши гро­маду. - Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски...

- Як це? що це? з якої це речi??. - загула громада, як гу­де море перед бурею.

Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдi­йшов до генерала.

- То це, - каже, - так?! Це вже й до нас руки простягає­те?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там за­були, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Ми­рона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жи­дiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... ні­хто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Ми­рона...

А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:

- А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророку­вав?.. Отже - радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули... "Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ля­ше!!"

Генерал не витерпiв.

- Молчать! - закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки при­тихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Ми­рiн пiд шарпанину десь дiвся...

А генерал, мов по командi, викрикує:

- Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!.

- Брехали твого батька сини, та й ти з ними! - хтось йо­му зсередини-Як