Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

Ми поцілувалися вперше в ботанічному саду на мій день народження. Була точно субота або неділя — я не працював на будівництві — і вона не знала, що то був день моєї скромної з’яви у світі людей. Ми випили червоного вина, розслабились, я тримав її за стан, і хотілось плакати, і плакалось, і було так добре, і плакалось, і танув лілейний сніг мертвого ботанічного саду, і плакалось, і було прохолодно, і ми цілувались, і вільгість свіжого обширу, який ми не здатні підкорити, тримала наші тіла, і плакалось, і пісня безхлібного гайворона — літери на небесному аркуші — була тлом нашої втішливої прихильності. Любити — це забувати про власну приреченість. Ми любили — і забували. Ми забували — і дихали прискорено. Коли ти вперше починаєш почуватись комусь потрібним, то уподібнюєшся до пса. Не так: ти стаєш ним.

Наша закоханість була схожою на плавання потопельників. Твої рухи нервові, конвульсійні, ти хочеш жити, ти готовий на приниження перед стихією, ти виснажуєшся, але пливеш, ти захлинаєшся, але пливеш, ти потопельник, і коли виходиш на суходіл — твої рухи спокійні, виважені, ти виснажений, ти спустошений, ти не хочеш жити, ти не готовий на приниження перед стихією, ти небіжчик, але живеш, ти аморфний, але живеш, ти людина плоті — порожнеча в шкіряній коробці. Ти-ти-ти-ти-ти-ти-ти! — у тебе стріляє пустка.

Соня — брюнетка з розкішним волоссям і смачним тілом — не була надто мудрою. Я любив у ній щось інше — причини цього мене ніколи не цікавили — наша історія була вищою за сухі виссані з пальця пояснення. Ми були разом рівно сімсот двадцять днів, між першим і останнім днями часу не існувало, днів теж не існувало: суцілля любові — це вода під потопельниками. Як описати цільність водної гладі, коли твій максимум — слово?

Але я хочу бути ближчим до спокути, Боже. Я хочу, щоби Ти знав:

Я почав ревнувати Соню ще до того, як ми стали парою. Мені хотілося замінити їй повітря, і кожний її порух не в мій бік змушував мене нервово ламати пальці. Чоловіки, що дивились на неї як на об’єкт задоволення своєї хтивості, голодні шлунком і любов’ю студентики, її приязність до соціуму — усе це породжувало в мені нездоровий страх утратити те, заради чого дихаєш. Соня тільки сміялася з цього — ти себе їси, а для чого мені людожер? — але це тільки посилювало моє божевілля. Ти починаєш плутати любов і страх, власність і жертовність, егоїзм і відданість — усе це разом робить тебе несамовитим. Вечорами, після прогулянок із нею, я відчиняв вікно своєї кімнати, закурював і плакав. Відчуття щастя викликає глибокий острах загубити його. Усвідомлення тотальної конечності себе вчить нас боятись. Страх учить нас бути сентиментальними до себе. Курив і плакав. Ненавидів себе за слабкість. Людей — за можливість причетності до мого щастя. Ним була Соня.

Кажу: каюсь.

Час міг би допомогти мені, але я був надто нетерплячим до нього. Ми поїхали відпочивати на море в наше перше літо, і там сталося, Боже, жахливе. Одного вечора, коли ми пили шампанське на віддаленому дикому пляжі, Соня почала розповідати про свій сексуальний досвід до мене. Це почало збуджувати мене, хотілося дуже жорсткого кохання — дикого, тваринного — ми були під алкоголем, тіло горіло. Я почав недвозначно торкатися Соні, вона відштовхувала мене — у неї були місячні — у якийсь момент я майже заспокоївся, але одразу ж вибухнув знову. Я наполягав на своєму і почав насильно роздягати її, вона була налякана, хотіла вирватись, але я продовжував — мені хотілось увійти в неї, уявляючи, як це робили її попередні коханці. Я роздягнув її повністю — вона кричала й вигиналась, я затуляв їй рот долонею — заламав їй руки — у неї не було шансів протистояти мені фізично. Поблизу не було нікого. Коли я увійшов, Соня почала голосно плакати, я божеволів — рухи були глибокими й короткими — усе тривало кілька хвилин. Я вийшов і одразу ж забіг у море — бив себе в обличчя кулаками, кричав — я був огидним собі. Ще трохи, і зважився б самогубство.

Каюсь. Каюсь. Каюсь.

Каюсь, але не прошу прощення. Смерть — прощення тому, що не можна стерти.

Що могло бути після цього? Порожнеча, яку я не зміг заповнити. Сотні моїх спроб повернути Соню не мали й найменшого натяку на успіх. Вона нікому не розповіла, але обіцяла, що зробить це, якщо я не зникну. Я не міг зникнути. Точніше — міг. Але назавжди. Для всіх. Після енної поразки перед нею я просто пішов у довгий запій. І зник. У тьмяних насуплених двориках міста, яке ніколи не любив. А воно мене? Так само. Шістдесят сім днів утрати себе, межи якими — відсутній час. Алкоголь, цигарки, сон. Тримання земної осі на лінії диму. Безформне існування коробки тіла.

Сонечко! Якщо ти чуєш мене, пробач! Я знайшов твою могилу. Двійко смолистих гайворонів п’ють дощову воду на твоєму холодному хресті. Цукерки і фрукти забирають жебраки. Квіти на твоїх грудях квітнуть і відцвітають. Бур’ян не встигає вирости. Епітафію я замалював. Каюсь.

Але треба все розповісти до кінця:

Коли я став повертатися до життя, Соні вже не було серед живих. Про її смерть мене сповістив хтось зі спільних знайомих, не пригадаю хто: вона вистрибнула з вікна гуртожитку в один із травневих вечорів. Пробач, Господи, рабу Божу, Софію. Я недооцінив її. У сліпій гонитві за ефемерним щастям я бачив тільки себе. На її похованні мене не було. Я пив у якійсь закинутій будівлі й питав у себе: це я вбив її? Ніхто зі знайомих так і не зміг пояснити, чому вона зробила це. Хтось казав, що це випадковість, хтось наполегливо мовчав, треті підозрювали, що причиною було розірвання наших стосунків. Її батькам розповіли про моє існування, але шукати мене ніхто не став: звинувачування не повернули б їхньої доньки.

Тепер я не можу сказати точно, чи любив її. Можливо, це була якась екстремальна реалізація власного я через людину, яка виявила приязнь до мене. Я не знаю, чи справді існує це химерне утворення всередині нашої свідомості. Що, коли наший зв’язок із людьми, яких ми називаємо коханими, — тільки програмування себе на думку щодо їхньої відповідності нашому умовному ідеалу? Що таке твоя людина? Хіба це поняття — не плід штучного налаштовування себе на пошук відповідних ознак у партнері? Наше