Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

самоти І від компанії поволі віддалялась… На взгір’ї дерева густіше посплітались, І бив з-під каменя на мураву струмок.  Рясних виднілося багато там квіток, Щедротно поєних холодною водою. Струмок, лисніючи, ховався під травою І тихо бурмотів, неначе немовля В колисці, де лежать і запашні зілля, І листя макове, що підстелила мати, Щоб, накричавшися, дитині тихо спати. В цім краснім затишку, де сотні любих віт Шепочуть радісно, як друзі давніх літ, Так мило спочивать і слухать шум зелений… Тож Храмом Мрій його назвала Телімена. Тихенько надійшла і плащ червоний свій Недбало кинула, — а він на мураві, Немов червоний цвіт, жаріє. Вільним кроком Іде самітниця, просовується боком, Як та купальниця, що, ставши при воді, То нахиляється і руки молоді Над синявою хвиль одважно простягає, То, мов злякавшися, на берег одступає. Враз, ніби несена в шумливий чорторий, На плащ свій кинулась, і — наче квіт чудний — В руках з’явилася французька книжка нбва. Панчішка, наче сніг, біліє ажурова, Чорніють кучері, колишуться стрічки, Сіяє алебастр округлої руки, І пишний плащ горить між листом смарагдовим: Так гусінь на верху грушевім чи кленовім Яріє фарбами й приманює пташки… Та близько — ні душі, і дивний чар такий Без погляду знавця самотньо, марно гине: Всі порозходились… Із-за кущів шипшини Помітив мрійницю Тадеуш молодий І, закрадаючись тихесенько туди, Немов не дивиться, — а оком, знай, стріляє. Мисливець хитрий так до дрохви під'їжджає, Рухомий скрад собі зробивши із гілля, Чи — як, бува, сивки спустились на поля — Веде коня свого за довгу гнузданицю, Сам криється за ним, а при сідлі рушницю Ховає, ніби йде у поле волочить. Запевне, хтів панич про щось поговорить, Та лихо! Судія побачив мудрі чати І мчить навперейми… Жовтіє бриль крислатий, Каптан колишеться, немов гігантський птах, І буковий ціпок гойдається в руках: Отак Суддя біжить, летить до Храму Мрії. Наблизивсь — відсапнув — у струмні руки миє І врешті, спершися на буковий ціпок, «Сестрице, — вимовив, — аж сохне від думок У мене голова та від турботи в'яне Від часу, як прибув Тадеуш наш коханий. Я в світі одинак бездітний і старий, А любе це дитя — то спадкоємець мій, Утіха старості, надія і підпора. Отож сказать тобі хотів іще я вчора Про кілька міркувань і здогадів моїх, Та за розмовами і учтами не зміг. Зважай-но: дороста вже повних літ дитина, А Яцек, про свого піклуючися сина Та доручаючи мені його як брат, З землі чужинної не їде все назад І відтіля до нас свої накази пише… Та їх не розгада мудрець найрозумніший! Наприклад, він чомусь мені заборонив, Щоб я Тадеуша про батька ознаймив, Сказавши, що живий… Недавно в легіони Хотів віддать його (аж серце похолоне, Як тільки здумаю) — але змінив наказ І хоче, щоб синок тим часом жив у нас І підшукав собі тут дівчину до мислі. Думки аж голову мені недавно стисли, Та на прикмету взяв я дівчину одну — Хорошу дівчину, до того ж посажну… Та й справді, чи найти в повіті всім панянку Над Ружу молоду, ставну Підкоморанку?» Так говорив Суддя, і жовтий капелюх У такт похитувавсь, як на дощі лопух, — А мрійниця на те мов крейда побіліла. «Ах, брате, — мовила і свій роман закрила, — Про що тут правимо? І що за план чудний? Де тут, нарешті, глузд? Подумай і збагни: Тадеуш — гречкосій! Без блиску, без освіти! Такий ото талант у лісі схоронити! Ні! Мусить знати світ, щоб жити між людьми… То краще зробимо, коханий брате, ми, Як одішлем його пожити до столиці. Що взяв за юних літ, на старості згодиться: Наука, звичаї, традиції міцні… А це ж хіба найдеш у нашій стороні? Що, як родився він для людськості, для слави? Пошлімо ж, братику, його ми до Варшави, Чи Петербург нехай одвідає дитя… Отам-то звичаї! Отам кипить життя! (До речі, маю я поїхати небавом