Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

До Петербурга теж — ладу додати справам). Нехай би там пожив Тадеуш, походив, Посад доскочивши і славних орденів, Та познайомився з вельможами значними. Могла б і я йому знайомствами своїми У цім придатися… А маючи уряд, Освіту, пишний блиск, — захоче, то й назад Нехай вертається, до предківського дому». «Таж, певно, хлопцеві найкраще молодому Ума набратися, потершись між людьми, — Судця відказує. — Це знаєм добре ми: Світів об’їхав тих і я колись чимало, — У Дубні навіть був службовцем трибуналу! Та що! В Варшаві жив ледь-ледь не цілий рік! Багато розуму набрався чоловік, Подорожуючи! То правда, що й небожа Між люди одіслать було б розумно й гоже, Щоб досвід молодий він там обагатив, А не для гордощів, чинів та орденів… Бо що в тих орденах? Хто з-поміж нас, поляків, Шукатиме собі отих царевих знаків, Бурульок золотих? Живемо і без них І шану маємо й повагу від усіх За ім'я чеснеє, за виборну посаду, А не з прихильності царевого уряду». «Не сперечаюся. Посади не шукать — Чудесно! Просто він поїде — мандрувать!» Судця потилицю почухав: «Знаю, знаю! Послав би я його десь до чужого краю, Та сів на шию нам, сестрице, бернардин, Ксьондз Робак. Брат мені наказує, щоб син Був під опікою у нього… Із-за Вісли Прибув недавно ксьондз — і Яцькові всі мислі Та плани відає. Либонь, іще торік Мій брат надумався і з певністю прирік, Щоб за дружину взяв Тадеуш панну Зосю, Твою годованку. Так, певно, вже ішлося. Та й справді, дівчина із Зосі вироста Хороша і ввійде небавом у літа, Уже пак підліток. Без посагу не буде. Відомо-бо тобі, і добрі знають люди, Хто посаг сироті не з як маленький дасть І хто порядкувать тут повну має власть: Брат Яцек, маючи кругленькі капітали, Не їй лиш — і мені допомагав чимало». Так говорив Суддя. Нетерпеливий рух, Мов одганяючи давно набридлих мух, На ті його слова зробила Телімена. Нарешті підвелась: «Як хочете, про мене! Мені до того що! Так, так! Це річ нова! Що ж, пане-брате, єсть у тебе голова — Міркуй по-своєму. Змагаться з вами — де нам! Робіть, як знаєте! Пошліть його гуменним, Чи в корчмі продавать сивуху посадіть, Чи з лісу зносити зайці йому веліть, Скажіть йому орать, коли на теє йшлося, — Та, панство, вибачте! Що вас обходить Зося? Вам — мужа їй шукать? Хіба ж мене нема? Про долю Зосину піклуюсь я сама! А що пан Яцек їй щороку помагає І збільшить пенсію давненько обіцяє, То прецінь він її ще в рабство не купив? Та й те сказати вам без лишніх треба слів — Хоч, може, й боляче, та це ж не таємниця, Що борг свій виплатять не в рік, не в два Сопліци Перед Горешками!..» Судця як це почув, — Зненацька посмутнів, правицею махнув І клонить голову. А Телімена далі: «Ділила з Зосею я й радощі, й печалі. Я — опікунка їй, вона — дитя моє, — І хтось її тепер без мене видає! Про щастя дівчини я дбатиму, як дбала!» «Ну, а якби вона хлопчину покохала І щастя в шлюбі цім знайшла? Га? Що тоді?» «Ну, це ще вилами, як кажуть, по воді Написано! Та й що! А може б, покохала!.. Оце б я клопоту інакшого не мала! Щоправда, партія вона не посажна, Та Воєводянка — а кожен добре зна, Що важить чесний рід і за майно багате, То не прийдеться їй без мужа вікувати. Це ж кров горешківська! Як міг подумать ти, Що чоловіка їй не зможемо найти?» Сопліца просвітлів: «Що ж маємо робити? Я їх обох люблю, неначе рідні діти, І зичу щастя їм. Навіщо ж гнів і крик? Про діло думати я в супокої звик І все сказав тобі одверто й нелукаво, А ти не згодитись, запевно, маєш право, — Хоча зажуриш тим і брата, і мене, — На шлюб годованки. Та з тиждень промине, Ми поміркуємо. І Підкоморій, мабуть, Од діла чесного хлопчини не одвабить,