Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

Ціма раптом зупинився, наче пронизаний непередбаченим припущенням, засяяв, і його голос зазвучав, наче він відпускав гріхи:

– Так, я пробачаю тобі. Затям; Ціма великодушний. Ціма прощає тобі всі хиби, які ти завдяки своїй карколомній глупоті, посиленій молодістю і поганим смаком, приписуєш йому. Пробачаю. Амінь.

І щоб показати, наскільки він великодушний, Ціма велично відвів свою голову до чоловіка в рогових окулярах і заговорив про гроші, які чи то хтось комусь пообіцяв дати, чи, навпаки, в когось відібрати, деталь, який так і лишився неясним у моїй пам’яті, хоч, з другого боку, нібито йшлося про гроші, що їх взявся принести Хома, якого всі чекали.

Гімназист силкувався відповісти, та його опала гикавка, і він лише махав руками, хапаючися за горло, ніби там лежала посічена гадюка, яку він намагався витрусити. Мені стало шкода його, я охоче допоміг би, якби догадався – як. Я на мигах спитав, чи не потрібна йому підпора, тільки він чомусь гостро відіпхнувся від мене в повітрі, і від того, як він відіпхнувся, я несподівано зауважив: атмосфера від Ціми і гімназиста перекинулася на весь гурт і, властиво, говорили не вони, а Дом, якого вже не було серед них. Дом уже не стояв на порозі, пропонуючи мені шалик і пальто, але я чомусь ніби не виходив із засягу його голосу, який, хоч цього нібито й не могло трапитися, як я себе переконував, тримав на нитках весь гурт і частину мене, видовжуючи мою свідомість у довге Дзеркало, яке ніби одягли разом з білизною на мене і яке я не здужав скинути, ніби частину його я випив з чаєм за столом Дома. Не виключене, якби я погодився взяти пальто і кашне, вони перервали б тяглість цього дзеркала, хоч тепер виявилося б запізно направляти побачене. Дом уже відійшов, і я не хотів повертатися.

– Ні, я кажу зовсім поважно. Якщо Хома не прийде, заки вдарить чверть, доведеться знову йти позичати гроші у Дома. Не чекати ж нам дійсно до ранку!

– Помовчи!

,– І не думаю. Чому, зрештою, ні? Теж мені – перечуленість! Як у Дома нема грошей, то він завжди вміє десь роздобути для нас.

– Вистачить! Ні слова більше! Не говоріть мені нічого про Дома, якщо волієте, щоб я бодай хвилину тут лишився, – вигукнув з такою ненавистю чоловік у рогових окулярах з прізвищем на Ґзи чи Бзи, – прізвище, яке я так і не запам’ятав, хоч Ціма пізніше на моє прохання його кілька разів повторював, – ніби він складався з шухляд, натоптаних порохом, у які потрапила жменя вогню.

– Я нічого не хочу про нього чути! Дом? О, ні!

Вимовляючи це, він робив таке зусилля щелепами, аж я приготувався до того, що його обличчя розсиплеться на складові частини і лишиться сам торс.

– Краще я нікуди не піду, ніж брати його нечисті гроші! Ваша справа, що ж до мене, то я ліпше зрікаюся!

Гімназист на слові «нечисті» нарешті озвучився і назвав Ціму халявою, однак всі вже захопилися новим. Йому ніхто не відповів, і він затих під схлипувальні вигуки Ґзи-Бзи.

– Що завгодно, тільки не розважатися на його гроші: так низько я не падаю! Цього ніхто не діждеться, за жодних обставин! Ніколи!

– Дивись, який святенник! – щиро здивувався Козютко-Млодютко. – Раніше далебі падав. Чи ти вже стільки нападався, що й Дом не дасть?

– Ба! Кожному вільно падати, та це не означає, що треба й залишатися в баюрі!

– Яке відкриття! Зворушливо. Тільки з яких пір така лринциповість? Адже ти раніше брав, і то досить частенько, убий мене, я просто не розумію, що ти маєш проти Дома. Адже хто-хто, а Дом тобі лише добро робив, і це я знаю ліпше, ніж будь-хто. Я ж, либонь, свідок усіх твоїх вчиночків і можу дещо сказати. Звичайно, це інша справа. Зараз мені лише цікаво, чому гроші Дома, яких нам аж так треба, стали раптом нечисті? Добрішої і чеснішої людини, ніж Дом, не існує. Це факт, і це я обстоюю без жодної задньої думки. Я сам шляхетна людина і не терплю, коли в моїй присутності безневинно ганять інших.

– Козютку-Млодютку, – похмуро обізвався велетень з перебитим носом, якому, видно, важко доводилося носити своє тіло, бо він час від часу стогнав. Він височів зразу ж за гімназистом і досі тихо, але наполегливо вмовляв у лисого сіренького свого співбесідника, під яким стояли п’єдестальні ноги, заплатити йому готівкою за останній медичний семестр. – Козютку-Млодютку, не залізай у найвищі регістри з своєю шляхетністю. Гидко слухати. Пощо смішити людей? Кому це ти, зрештою, говориш? Ми ж тебе знаємо, як облупленого.

– Не втручайся! Не перебивай! Я не з тобою розмовляю. Дом утне дістати…

– Я не хочу й імени чути цього богохульника, не те щоб брати у нього гроші, – запалахкотів Ґзи-Бзи. – Дом антихрист. Так, антихрист! Я не боюся називати речі своїми іменами! Як шкода, що за наших нікчемних днів не палять таких, як він, на кострищах. Кострище по ньому аж волає. Він огидний покруч, мерзенна людина. До того ще й говорун, «і кожного, хто потрапляє йому під руки, годує своїми кари гідними теоріями. Він напевно і вам уже встиг повикладати свої богохульні міркування про Бога і геростратів, – обернувся Ґзи-Бзи до мене. – Досі ніхто не оминув цієї долі, якщо ви не виняток.

– Я не виняток. Я такий, як усі.

– Отже розповідав?

– Розповідав.

– Ну, бачите! Ну, звичайно! Інакше і не могло бути! А ви ще питаєте, чого я не хочу брати його брудних грошей. Ви просто вівці! Де ваші очі, чи ви усвідомлюєте, що це за людина? Раніше і я ставився до нього інакше; признаюся, він і мене свого часу засліпив, тільки тепер я його розкусив. Я не чую ні проти кого зла, однак його я ненавиджу! Так, ненавиджу, бо я побачив йото мету. Це мені далося не легко, та я вислідив, куди він насправді прямує. Я зрозумів, що Дом не просто собі базікає. Мовляв, балакун, та й годі. О, ні. Я помітив це з того, як він завжди ніби випадково, майже проти її власної волі втягає людину в розмову і як непомітно він насуґеровує її своїми переконаннями, що суперечать здоровому глуздові, а головне християнській етиці. Людина не встигає отямитися, як її вже притруїли теревені цього