Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Наше товариство, наше товариство! – перемавпував Ціму гімназист, аж йому мало прищі не позіскакували з обличчя. – Подумаєш, ощасливили! Якщо вже на те зійшло, то я сам собі товариство! Не я, а ви всі мусите чутися щасливими, що вам випало на долю познайомитися зі мною! Якщо вас усіх колись згадають, то тільки тому, що ви спілкувалися зі мною, що ви мені отруювали життя і що я серед вас обертався, я, геніяльна дитина; так, ковтайте, геніяльна дитина, бо з вас же ніхто не здатен на щось велике. В їх товаристві! Ха! Знаменитості знайшлися! З яких пір? Хто з вас утне щось нового сказати? Крім мене, ніхто! Це коле в очі. Вас хапають корчі, бо я наймолодший; так, мені ледве сімнадцять, а я створив уже річ, яка докорінно перевертає світову літературу! Бо мені варто лише за щось узятися, і я з легкістю долаю те, про що ви, телепні, і мріяти не зважуєтеся. Вас бісить, що навіть мої малюнки, які для мене лише розвага, роблять епоху! Вже їх самих вистачає, аби відкрити нову, зовсім нову епоху. Цілу епоху! А я ж який молодий!

– Профани, на коліна перед геніяльною дитиною! Перед пророком молодих!

– Кретин!

– Нездара!

– Сам ти нездара!

– Дуже винахідливо. Цілком у дусі твого твору, що переверне світову літературу!

– Мій твір!..

– Твоїм твором і підтертися соромно, а він світову літературу! Ти поспитав би ліпше, чи його хтось бодай за гроші читатиме. Літературу йому перевернути захотілося. Нічого сказати, скромне бажання! Ти перш за все полікуйся у мами від манії великости, бо розірвешся на друзки! Його твір! Ні, це просто таки чудово! Ще хоч би ти мені не читав його і не показував малюнків, нездаро ти заюшена, то я, бува, й повірив би. Чи ти гадаєш, вистачить тобі лише плюнути, і світова література з громом і свистом так і завалиться? Варто тобі ректи слово, і воно вже дійсність? г- Ти мені заздриш! Заа… здриш! Ти гадаєш, я не бачу крізь твої словеса? Я бачу тебе ліпше, ніж ти думаєш. Я знаю, до чого це ти ведеш. Я знаю, що тебе пече. Ти сам хотів би так писати; так, писати так, як я, та кишка слаба. Ти не можеш, і тому й лютуєш на мене. Ти гадаєш, я не помітив цього, коли читав тобі свій твір і показував малюнки? Щоправда, тоді я не уявляв, наскільки ти мені заздриш. Я повівся з тобою занадто щиро й відверто, і ти почав зловживати моєю вразливістю, в якій я мав необережність тобі зізнатися. Тільки ти прорахувався. Тепер я вже надто великий, аби ти здолав мене духово вбити. Ти гадаєш, я не тямлю, чому ти так сікаєшся? Тобі смертельно кортить знищити мене, роздмухавши зневіру в мої здібності, щоб я не спромігся написати речення, зробити штриха, ставши таким, як ти! Нікчемним просторікалом. Тобі нестерпна думка, що інші творять, а ти – яловий. Тебе гризе небуття, бо після тебе і сліду не лишиться, і тобі понад силу зносити безсмертя інших! Ти тільки не врахував одного: ти не Саваоф, і твої слова не несуть смерти. Той час, коли існувала невеличка надія знищити мене, давно минув, і ти витрачаєш енергію на вітер. Ти натрапив не на того, кого б тобі хотілося перед собою бачити. І знаєш чому? З дуже простої причини. Тому, що кожному, хто прочитав бодай сторінку, та що там сторінку, одне речення, з мого твору, ясно – вже самих моїх стилістичних засобів досить, аби світ звернув на мене увагу! А це значить, що коли я в сімнадцять роблю те, що ти не здолаєш і в …

– Тримайте мене! Його стилістичні засоби! – Ціма ляснув себе по стегнах і крутнувся навколо своєї осі, пританцьовуючи і намагаючися очима втягнути мене в сварку, бо решта гурту взагалі не реагувала. Усі вони стояли з такими байдужими обличчями, аж я ка мить зважив: може, вони взагалі не чують, як буває, коли людина на секунду виключається, тільки що в цьому випадку виключився весь гурт. Хоч імовірне й те, що вони звикли до подібних сцен і не надавали їм значення, і тільки я, не посвячений в хід дійства, сприймав усе перечуленіше, ніж належало, хвилювався до болю голови від припущення, як Ціма кинеться на гімназиста й придушить його, або гімназист вчепиться в Ціму й перегризе йому горло, і мене потягнуть до поліції, а тоді вже дружина довідається про мої пригоди.

– О людство, втішайся, – підплигував Ціма, – тебе чекають його потрясальні стилістичні засоби! Готуйся і кам’яній, на твоє лоно гряде стиліст усіх часів і народів. Стиліст, якому заледве сімнадцять років!

– Власне, так. Саме так! А тобі це ніж у серце!

– Мені ніж у серце? Не витримую!

– А ти витримуй і не скачи трясогузкою.

– Це що, належить теж до стилістичних засобів? Цікаво лише, коли ти довідався, вчора чи сьогодні, що таке взагалі існує? Бо щось минулого разу стилістичні засоби ще не фігурували. Напевно тоді в школі у вас цього не «проходили». Яке щастя, що існують школи, де «проходять» такі явища, як стиль, і де вчителі виховують стилістів!

– Ти мені заздриш, самоук! Заздриш найгидліше, найогидніше, як тільки можна заздрити.

– Я тобі, заздрити?! Я. Ціма? Та якби я захотів, я лівою ногою написав би твір у сто разів кращий, ніж ти, стиліст ти, стиліст!

– То візьми і напиши! Ану ж напиши! В тому й загвіздок, що ти не втнеш написати. Ти здатний лише просторікувати. Якби ти вмів бодай дещицю писати, ти не натинався б привертати на себе увагу найдикішою брехнею. Адже ти сам свідомий того, що не маєш нічого за собою. Ти – порожнє місце, і тому я тобі муляю очі. Якщо я пишу, я маю що сказати світові. Я такий, як ніхто! Я велика людина! Я ге-ні-яльний на зло вам усім! Я, я..

– Рятуйте, люди добрі, він має що сказати світові! Він велика людина! Він геній! Світові він має що сказати! Не якійсь там одній людині чи групі, а зразу усьому світові, зразу усьому космосові! Однак ти не лише не маєш чого говорити світові, а ще й досі не навчився розуміти того, що інші кажуть, і то найпростішого. Гляньте лише на цей мішок комплексів! Полюбуйте на нього. Геній! Боги сміху, де ви? Проте