Читати книгу - "Зелений дім"

й зараз її не слухаються, — йдіть до спальні, — а дві новенькі стоять біля неї, торсають її, чіпляються за одяг. Раптом Боніфація повертається, підбігає до хвіртки, штовхає її, прочиняє, показує на лісовий морок. Обидві дівчинки все ще стоять біля неї, не можуть зважитися переступити поріг, крутять головами, дивлячись то на Боніфацію, то на темний отвір, а світлячки вже наближаються, і перед Боніфацією вимальовуються постаті вихованок. Вони починають шепотіти, дехто торкає її за руку.

— Вони шукали одна в одної в голові, мати, — сказала Боніфація, — витягували з волосся вошей і розгризали їх зубами. Не тому, що були злі, а так, для забави, і перш ніж розгризти, показували одна одній, кажучи: бачиш, яку я витягла. Задля забави, але й з послужливості.

— Коли вони вже так тобі довіряли, то ти могла б їм порадити, щоб не робили цього паскудства, — мовила ігуменя.

Але вона думала тільки про те, що буде завтра: настане ранок, і мати Гризельда обстриже їм волосся; вона не хоче, щоб їх стригли й посипали порошком, — а ігуменя: що це за дурниці?

— Ти не знаєш, як їм буває неприємно, а я мушу їх притримувати, і все бачу, — сказала Боніфація. — Так само й коли їх купають, і мило їсть їм очі.

Невже їй жаль, що мати Гризельда позбавить дівчаток від гиді, яка вигризала їм голівки? Від тих паразитів, яких вони ковтають, і через те хворіють, і їм пучить животики? Так, мати, їй ще й зараз сняться ночами ножиці матері Гризельди. Напевне, тому, що було дуже боляче.

— Не дуже ти розумна, Боніфаціє, — мовила ігуменя. — Адже тобі мало бути прикро при вигляді цих бідних створінь, які ставали схожими на звірят, бо робили те ж саме, що й мавпи.

— Ти зараз розгніваєшся ще дужче, мати, — сказала Боніфація. — Ти зненавидиш мене.

Чого вони хочуть? Чому не слухаються її? І за хвилину, підносячи голос: може, ви хочете піти? А натовп вихованок уже поглинув нових дівчаток, і перед Боніфацією стоїть лише маса фартушків та зухвалих очей. Чому це її повинно турбувати, бог з ними, хочуть — нехай повертаються до спальні, хочуть — нехай втікають чи помирають, — вона дивиться у бік темної головної будівлі.

— Йому обстригли волосся, аби вигнати диявола, якого він мав у собі, — сказала мати Анхеліка. — Ну, годі вже, не думай більше про того дикуна.

Вона увесь час собі пригадувала, матусю, як він виглядів, коли йому обстригли волосся. А чи диявол такий самий, як вошва? Що ця божевільна знову вигадала? Його постригли, матусю, щоб вигнати диявола, а нехристів стрижуть, щоб не було вошей, отже, диявол та воші ховаються у волоссі, — і мати Анхеліка: ну й дурна ти, Боніфаціє, що за дурне дівчисько!

Вони виходять одна по одній, ідуть рівно, дотримуючись того ж порядку, як і щонеділі, коли прямують на річку; проходячи повз Боніфацію, декотрі простягають руку, розчулено торкаються її одягу, оголеної руки, а вона: швидко, бог вам допоможе, я буду за вас молитись, — і притримує хвіртку плечем. Кожну з вихованок, яка затримується на порозі й повертає голову в бік темної головної будівлі, Боніфація підштовхує, змушує пірнути в зарості, поставити ногу на багнисту землю, загубитися в імлі.

— Зненацька одна новенька легенько відштовхнула другу й підійшла до мене, — сказала Боніфація. — Ота, менша, і я думала, що вона хоче мене обійняти, але вона також почала мені шукати у волоссі пальчиками.

— Чому ти не відвела тих дівчаток до спальні? — спитала ігуменя.

— Вона зробила це із вдячності за те, що я дала їм їсти, розумієш? — вела далі Боніфація. — Обличчя дівчинки посмутнішало, бо вона не могла знайти жодної воші, а я собі думала: добре було б, якби знайшла хоч одну-однісіньку, бідолашна.

— І ти ще заперечуєш, коли черниці називають тебе дикункою, — мовила ігуменя. — А може, вважаєш, що говориш зараз як християнка?

І вона також почала шукати дівчинці у волоссі, і це не викликало в неї огиди, мати, і кожну, яку знаходила, розгризала. Бридко? Так, напевне, — а ігуменя: говориш так, неначе сама тим свинством пишаєшся, — і Боніфація: це було жахливо, мати, бо дикунка вдавала, що знаходить, показувала руку й швидко притуляла до вуст, немовби розгризала вошу. А друга теж почала отак собі бавитися, наслідуючи першу.

— Не розмовляй зі мною таким тоном, — звеліла ігуменя. — І зрештою досить, не хочу більше чути твоїх оповідок, Боніфаціє.

І вона думала: якби увійшла мати Анхеліка й також ти, мати, то я б їх насварила, така була я зла й сповнена ненависті, але дві новенькі вже втекли: певно, вийшли серед найперших, прудко прослизнувши поміж ніг. Боніфація перетинає подвір’я, біля каплиці зупиняється. Заходить туди, сідає на лаву. Місячне світло навскісно падає на вівтар і згасає коло грат, які відділяють вихованок від парафіян Санта-Марія де Ньєви упродовж недільної меси.

— До того ж ти була диким звірятком, — сказала мати Анхеліка. — За тобою потрібно було ганятися по всій місії. Вкусила мене за руку, розбійнице.

— Не відала, що творю, — мовила Боніфація. — Чи ж ти не бачила, що я була дикункою? Якщо я зараз поцілую тебе в те місце, куди я тебе тоді вкусила, то пробачиш мені, матусю?

— Ти говориш так, немовби глузуєш з мене, і дивишся так лукаво, що хочеться відлупцювати тебе, — сказала мати Анхеліка. — Хочеш, розповім тобі щось іще?

— Ні, мати, — відповіла Боніфація. — Я краще помолюся.

— Замолоду вона мала бути гарною, — мовив Акіліно. — Коли я познайомився з нею, то її довге волосся привернуло мою увагу. Шкода, що її так обсипало прищами.

— А той пес Реатегі весь час торочив: давай-но, тікай, поліція може наскочити, наражаєш мене на неприємність, — сказав Фусія. — Але та хвойда продовжувала йому нав’язуватись, і він пом’якшав.

— Це ж ти їй наказав, старий, — зауважив Акіліно. — Це не було розпустою, вона просто тебе слухалася. Чому ти так її лаєш?

— Тому що ти гарна, — сказав Хуліо Реатегі. — Куплю тобі сукню у найкращій крамниці Ікітоса. Хочеш? Та відійди від того дерева, ходи ближче, не бійся мене.

Вона стоїть босоніж, у неї світле, розпущене волосся, її постать вимальовується на тлі величезного дерева, під розгалуженою кроною, яка виблискує листям, наче полум’ям. Стовбур вкритий безліччю шерхлих лусок, непроникною корою попелястого кольору; на погляд християн, під цією корою є лише міцна, щільна деревина, але погани вірять, що там осередок злих духів.

— Ви також боїтесь лупуни[21], хазяїне? — спитала Лаліта. — Не сподівалась від вас цього.

Дивиться на нього насмішкувато, сміється, закидаючи назад