Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Місіс, — уточнив Шор.

— Хай «місіс». Мені все одно. Митрополит дав згоду. Він нас благословить. Я його запевнив, що на весіллі будуть сам Папа з Мамою. Буде президент сусідньої держави... Я ще не уточнив — якої. Може, навіть білоруський. Він атеїст і він плює на усіх попів і митрополитів. Він в Бога не вірує. Він вірить тільки в себе і в свій характер...

— А ти?

— Я вірю в Бога, — твердо промовив Миронович. — За все, що я маю, чого я досяг, дякую Богові. Бог послав мені і Роксану...

— Не богохульствуй. Роксана — від сатани. Пом’янеш моє слово, — Шор ще раз облизав губи після шоколадного плате. — Замовити тобі, Тольде? — перехопив він погляд Мироновича, що зупинився на його товстих губах, щедро заквацяних брунатним шоколадом.

— Під каву експресо, — погодився Миронович.

— Hoy проблем, — повторив своє улюблене Шор і дзвінко клацнув великим і середнім пальцями. Офіціант, весь у чорному з білою серветкою на правому рукаві, що стояв на відстані від них, як на сторожі, за першим жестом підбіг до пана Шора і, нахилившись, розвісив вуха.

— Шоколадне плате і кава експресо нашому інвестору, — сказав Ед так, ніби й офіціант мав якусь справу також з цим невідомим інвестором.

— Не блазнюй, Еде. Я не можу вимовити й слова, щоб не озирнутися, — промовив Миронович, коли спина кельнера щезла у сутінку пройми дверей, що вели, очевидно, на кухню.

— Соромишся своєї української?

— Ти мене поставив у пікантну ситуацію, і я тепер маю грати свою роль...

— Ми всі все життя граємо свої ролі. Ти гадаєш, що я щирий з ним? Я з ним, як зі своїми клієнтами, професійний дипломат, чи продавець супермаркету. Я постійно вдаю і з себе саму люб’язність, щиро посміхаюсь і ледь не освідчуюсь у коханні, якщо в повітрі пахне грішми. Цього вимагає наша професія, Тольде. Ти так само можеш чинити з Роксаною. Адже це так легко. Головне — виробити характер. Характер — ти ж сам казав, — це наша доля. Наш успіх у цьому тимчасовому житті на землі, де ми живемо з думкою про ще краще життя на небі. Тому їж земне шоколадне плате тут, пий італійське експресо, ковтай найкращу ікру каспійського і азовського морів, спи, коли захочеш, з Роксанами і не думай про небо. Чого про нього думати. Підніми голову догори, Тольде. Голубе небо, як і твоя голуба мрія, висить над тобою. Піднімись і візьми його. Як тебе бере Роксана і п’є твої земні соки, висмоктує нерви і їсть печінки. Послухай трохи цинічного, трохи практичного і трохи нахабнувато-безцеремонного єврея, Тольде. Ви, українці, вічно сентиментальні романтики і всі, як один, сльозоточиві. У вас постійно живе таке почуття, як сумління совісті, а я, аби не вичитав цього в книжках, ніколи б не знав, із чим його їдять, що таке диво в світі взагалі існує і саме так воно називається. Нам треба, Тольде, заробляти гроші, робити кар’єру і почуватися на цій землі так само незалежно, як шейхи чи королі на своїх царських тронах. А решта все — тля... Суєта суєт, до якої нам тимчасово нема ніякої ні юридичної, ні житейської справи. Давай, Тольде, закриємо на цьому сторінку чергової твоєї любовної історії і поїдемо в Мілан. Сядемо на двадцятисемиметрову яхту типу «Капарі» і подамося до берегів Криму, де нас чекатиме усміхнений Папа і цілуватиме розчулена Мама, не задумуючись ні над завтрашнім, ні післязавтрашнім днем.

Вітольд, здавалося, його не слухав. Він дивився на шоколадну фантазію ресторану «Сюрприз» під екстравагантною назвою «французьке плате» і тільки чув Шорові наполягання.

— Краще скажи, на яких ти тридцять мільйонів натякав, Шоре? — підняв очі Миронович.

— Є ще один завод, який можна купити за вісім мільйонів гривень. За умови, як ти Папі своєчасно, після купівлі яхти, підсунеш папірець і він дасть добро на приватизацію. Цього «Принцеса» і наша складчина варті. Заради цього заводу ми могли б ту яхту Папі купити без Валяя і Вовка. Нам, Тольде, потрібно заробляти гроші...

При словах «заробляти гроші» Мироновичу згадалися радянські часи. Він, молодий випускник юрфаку, поїхав на Далекий Схід також «заробляти гроші». Тоді це ще називалось «у пошуках довгого рубля». Спочатку Миронович ліс валив у Хабаровському і Приморському краях. Потім ловив івасі в Японському морі, згодом перебазувався і тягав тралерами минтая і крабів для рідної партії вже в Охотському морі. Але й після цих заробітків грошей не вистачило навіть на першу модель вітчизняних «Жигулів», і він переїхав у Находку. У селищі Херпучі, на березі річки Алегунь (притока Амура), мив золото. У селищі Ударне — це вже на Сахаліні — вдруге за все своє життя пізнав дружину капітана риболовецького траулера, яка жила, як і рядові рибалки, у дерев’яному бараці, і любила спокушати молодих «салаг». Найсмішніше, згадувалося Вітольду, Марина (так звали сірооку капітаншу) під час акту сексуально наспівувала українську народну пісню: «... при місяці стоя...»

Боязнь повернення капітана до сексуально печальної вдови і острівне безробіття кинуло молодого юриста на острів Кунашір. Розчарувавшись в заробітках і там, Вітольд повернувся до рідної домівки, в Україну. Майже всі гроші, які він тоді заробив, пішли на прощальний буфет у звичайній радянській «Чайній», яку моряки і рибалки називали романтично «Таверною». Решту пустив на квиток у купейному вагоні, мамі на хустинку і дядькові Петру — кращому рибалці Тетерева і Гуйви — на портсигар «під золото» з гравійованою в’яззю на його лицьовому боці. Саме такий колись привіз з війни дядько Петро портсигар, але його під час риболовлі вкрали. І він чи не найбільше сумував за військовим трофеєм. Вітольд пам’ятав про це. Про власний автомобіль навіть класу «Запорожець» Мироновичу залишалось тоді тільки мріяти.

— Ну, що ж?! Розраховуйся і поїхали, — мовив Миронович, облизуючи і собі шоколадні губи від плате. І, перейшовши на грайливий тон, додав: — Нас чекає державна служба,