Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

на темній центральній площі перед Звіровими очима перестали маячити химерні ляпки, коли білий сніг відділився від темних будинків і він зміг роздивитися згорблену на вітрі Христинину постать, — тієї миті Надя опритомніла. Й до того часу, коли Звір, стікаючи потом, повернеться у своє лігво під цукровим заводом, Надя забреде в лабіринт так глибоко, що він не зможе її дістати, хоч би як сильно цього хотів.

На жаль, дівчинка Надя втратить напрямок, і кожен крок вестиме її чимраз далі від виходу. Але крапку в її житті ще не поставлено. «Від Господа Бога залежить», як десь неймовірно далеко від Буськового Саду сказала одна жінка, що й сама не уявляла, наскільки має рацію.

Непоказна пташка вівсянка, що випрохала відстрочку в смерті, таки змогла порятувати своє пташеня. Хоч лис і зціпив зуби на її тендітній шийці…

Крізь віхолу долинуло характерне клацання, з яким електрик повернув у робоче положення тумблер «автомата», і площею розлилося світло. Науменко повзав рачки, намагаючись щось намацати у снігу. Він зрідка кидав переляканий погляд туди, де перед тим бачив схожу на примару закривавлену дівчину, але на площі було порожньо. Геть порожньо.

Лише білий сніг і жовті вікна п’ятиповерхівок. І навіть вітру майже не було, щоб хтось міг сховатися в сніговій завії…

— Телефон мій де? — заволав йому на вухо Субота, й Науменко здригнувся всім тілом.

— Та хрін його… — пробурмотів він. — Упав десь тут… Здоровецький такий, як ти його тільки тримаєш…

Субота теж кинувся нишпорити в снігу.

— О-хо-хо-хох… — бурмотів Науменко. — Що ж маленьким я не здох…

І зазирав дільничному в очі, намагаючись збагнути, бачив той закривавлену дівчину, яка стояла на площі, чи ні. Тоді звів погляд на Арсена, але той спостерігав за ними зі звичною гримасою презирства на вустах, і в його очах не було нічого, крім нудьги. Руки Захара Науменка тремтіли так сильно, що це впадало в око.

З того місця, де вони перебували, зараз, у яскравому світлі ліхтарів, іще можна було роздивитися Христинину ногу — білу від холоду босу ступню. Але сніг, що запопав свою здобич, уже метушливо вкутував її льодяною ковдрою…

Розділ 12

Як потрапити на той бік

— Цікаво… — задумливо мовила Дора. — А хто допитував отих трьох?

— Та яка різниця… — Андрій погортав документи. — Ага… Дільничний С. і допитував.

— А дільничного С.? — вона хитро примружилася.

Андрій іще трохи попорпався в течці й здивовано звів очі на Дору.

— Це дуже дивно… Але під протоколом допиту дільничного стоїть підпис самого дільничного… І все, — Андрій розгублено гортав документи. — Та тут скрізь його підпис! Як таке взагалі може бути… Ні оперів, ні слідчих — наче тільки він і розслідував…

— А оце вже справді цікаво! — і її зелені очі спалахнули пустотливим вогником.

— Не слухайтеся її! — пролунав над вухом знайомий голос, і Андрій здивовано підвів очі на сліпого бармена, який тепер розносив напої по вагону.

Дівчина відразу насупилася й відвернулася до вікна.

— Вона багато кого погубила! — нахилившись до Андрія, повідомив бармен.

— Лише кішку! — обурилася Дора.

— Годі вже! — бармен роздратовано махнув рукою. — Скільки можна прикриватися кішкою!

Дівчина знову відвернулася, сердито схрестивши руки на грудях, і бармен покотив свого візочка далі з виглядом людини, що виконала свій обов’язок.

— Ви з ним знайомі? — стиха запитав Андрій, просто щоб заповнити незручну паузу.

— Із ним усі так чи так знайомі… — звела плечима Дора. — А ви куди їдете?

— У Буськів Сад. Знаєте, де це?

— О-о-о… — здалося, наче вона розчарована. — То вам на той бік…

— На той бік?

— Та ви не хвилюйтеся, — пісним тоном відповіла рудоволоса. — До речі, що ви обрали? Коли до вас підійшов хлопчик — що ви врешті взяли?

— Полуницю, — нічогісінько не розуміючи, відповів Андрій.

Вона кивнула, ніби це все пояснювало, і знову втупилася у вікно. Здається, втратила до Андрія будь-який інтерес. Але їхня уривчаста розмова залишила по собі дивне відчуття недомовленості, й Андрій ніяк не міг заспокоїтися, весь час зиркав на співрозмовницю, яка спершу так приязно нав’язалася, а тоді — так безцеремонно покинула його нудьгувати самотою.

— То що за кішка? — не втримався він. — Ви згадали… Якщо це, звісно, не таємниця.

Рудоволоса метнула на нього короткий погляд і знову втупилася в темряву вікна. І лише по добрячій паузі, не обертаючись, пробурчала:

— Цікавість кішку погубила, чули?

— Вибачте, я не хотів образити… Чи це така відповідь?

— Це така відгадка, — дівчина раптом розвернулася до Андрія й нахилилася так близько, аж він відчув, як пахне її волосся. — Не про те ви думаєте! Подумайте ліпше, чому дільничний опинився в списку підозрюваних? Він що — сам себе туди включив? Що саме бачив із вікна отой їхній мер? Чи, може, чув? Телефон же весь час був на зв’язку! Але йому цих запитань ніхто не поставив, так?

Андрій здивовано кліпнув. Потім відкрив теку і заходився гарячково переглядати документи.

— А як ви знаєте? — нарешті запитав він. — Як знаєте, що тут немає свідчень мера?

Але вона нічого не відповіла. Потяг відчутно зменшував швидкість, люди у вагоні мляво почали збиратися, й Дора теж підвелася, щоб дістати сумку.

— Під’їжджаємо, — оголосила вона. — Й запам’ятайте найголовніше, Андрію… Хай там хто і що вам казатиме…

Він аж подався вперед, боячись проґавити оте «найголовніше», але Дора завершила фразу, правду кажучи, дивно:

— …ви — не кішка!

І ще раз оповивши Андрія тонким ароматом рудих кучерів, впхнула в сумку книжку й почала пробиратися до виходу.

Низько над обрієм висів місяць. Андрій зістрибнув із підніжки на засніжений перон, і сніг обурено верескнув під підошвами. Пасажирів було небагато, і, здавалося, всі, крім нього, знали, куди іти. Андрій озирнувся на локомотив, що охолоджувався після дороги. Виявляється, потяг стояв у глухому куті — рейки добігали до цієї станції й закінчувалися. Все. Ніяких тобі кишеньок, відстійників, інших гілок. Не було навіть депо.

Станція маячіла трохи позаду — двома жовтими вогниками ліхтарів. За вокзал правила крихітна обкладена кахлем одноповерхова споруда. Назва була викладена чорним, але вже давно, бо плитка облупилася, виднілися тільки дві літери «А», від інших лишились якісь закарлючки.

Решта пасажирів бадьоро обходили будівлю, й Андрій поспішив за ними. На тому боці стояв автобус. Трохи попереду, де прозора зоряна ніч загусала до невиразних, наче хмара піску, сутінків, було видно, що срібляста стрічка дороги, блиснувши під місяцем утоптаним білим снігом, перетинає залізничне полотно і зникає за насипом. І більше нічого. Ні села, ні занепалої хатинки, ні бодай вогника. Хіба що самотній кіоск біля станції — ото й усе. Андрій пришвидшив крок. Люди набивалися в автобус, крайні гроном повисли у дверях. Йому здалося, що впізнав Дорине руде волосся. Коли вже був за кілька кроків, автобус хруснув коробкою передач і рушив, не склавши труду навіть зачинити двері. Останні пасажири застрибували на ходу.

— Стій! — гукнув Андрій і навіть побіг, але автобус, розбризкуючи снігову