Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Чути було, як, утрамбовуючи спини, зарипіли двері. Андрій невпевнено потупцяв на місці, втішаючи себе тим, що цей автобус, можливо, йому й не підійшов би. Одначе, втіхи від цього було мало, адже біля станції більше нікого не зосталося. Аж раптом позаду завив двигун, і повз нього, обдавши льодяним місивом, промчав яскраво-червоний «ягуар». Із відчиненого вікна, стиснувши в зубах цигарку, Андрієві весело махнула черниця. Андрій припізніло замахав руками, та ніхто й не думав зупинятися: «ягуар» легко промчав сріблястою стрічкою дороги, ковзнув у поворот, здіймаючи хмари блискучих снігових бризок, і пірнув за насип. Андрій і далі дивився йому вслід, цілком збитий із пантелику. На мить йому здалося, що за кермом «ягуара» сидів знайомий сліпий бармен. Витріщався в порожнечу своїми дзеркальними окулярами…

Стало геть тихо. Станція була темна, мов склеп. І лише кіоск світився холодним білим, конкуруючи з круглолицею повнею.

Вітрина кіоску була заставлена пачками усіляких сортів цигарок, у кутку — три кальяни, а по центру четвертий, найвеличезніший. Продавчиня, голосно булькаючи, курила саме його — від плечей і вище занурена в дим, немов огорнута хмарами гора Фудзі.

— Оце так асортимент! — присвиснув Андрій і з усмішкою зазирнув у віконце: — А гашиш є?

Продавчиня перестала курити і нахилилася. На її обличчі — доволі молодому, якщо придивитися, — застиг вираз втомленої гидливості. Яскрава помада безсовісно перебільшувала вуста, окресливши новий, видатніший контур. Під очима виднілися темні сліди, що їх залишали здоровецькі накладні вії, коли вона кліпала.

— Ну, припустімо, нема, — відповіла вона після довгої важкої паузи і вичікувально подивилася на Андрія.

Погляд був привітний, наче бетонна стіна, й Андрій припізніло прочитав у ньому, що пора жартів у житті дівчини безнадійно минула.

— Еммм… Чи не підкажете, як потрапити в Буськів Сад? Бо я на автобус не встиг, і що його далі — не уявляю…

Сизий кальяновий туман остаточно розсіявся, й за спиною продавчині показалася ціла стіна з пляшок горілки — від дорогих імпортних сортів до якихось маленьких місцевих брендів із несосвітенними, дурнуватими назвами.

Дівчина скривилася, наче її розчарувала швидка зміна теми, а тоді нахилилася до самого віконця й, закотивши очі, тужливо завила Андрію в лице:

— Ха-ри-то-он!

Либонь, таким голосом можна викликати демонів. Продавчиня знову забулькала кальяном.

— Гашишем цікавитеся? — глибокий чоловічий голос пролунав так несподівано, аж Андрій здригнувся.

За його спиною стояв довговолосий чоловік у плетеній шапочці й червоному шкіряному плащі. Він голосно відсьорбнув кави з пластикового стаканчика і хитро подивився на Андрія.

— Я ж пожартував просто… — розгубився той.

— Питає, як потрапити на той бік, — пояснила продавчиня.

— Ага, до речі, а на той бік чого? — запитав Андрій.

— Гриба-а-а! — несподівано протягнула дівчина і голосно розсміялася на цей дивний, але вочевидь, зрозумілий їй жарт.

Дим виривався з горлянки продавчині разом із реготом, зависаючи у повітрі рваними шматами. Чоловік у червоному плащі навіть не всміхнувся. Андрій розгублено обвів поглядом темний ліс, що обступив станцію, й самотню засніжену дорогу, яка бігла вдалечінь. Здається, крім них трьох, тут ні душі.

— Це в неї жарти такі, — сказав раптом Чоловік у Червоному. — Не звертайте уваги, Андрію Олександровичу.

Андрій здивовано витріщився на незнайомця.

Розділ 13

Чоловік у червоному

Чоловікові в Червоному було десь років шістдесят. Шорстке лице і глибокі складки зморшок… «Хоча ні, — вирішив Андрій, — він значно молодший. Просто добряче помотлошило життя». Волосся, що стирчало з-під шапочки, видавалося брудним — ледь сивувате, воно трохи кучерявилося, збиваючись у неохайні поросячі хвостики. Ні, вони бачаться вперше, це точно.

— Давайте вже, питайте, звідки я вас знаю, — сказав незнайомець.

— Та ніякого чорта він не знає! — втрутилася продавчиня. — Знайшли кому вірити!

Андрій геть розгубився й кліпнув. Дівчина негайно зареготала знову.

— Пора їхати, — Чоловік у Червоному зіжмакав стаканчик і кинув під ноги. — Дорога неблизька.

— Ви зі слідчого управління! — здогадався Андрій. — Тут і питати нема чого… А Михал Ванич не зміг приїхати?

Насправді Андрій поняття не мав, як і кого звуть у місцевому управлінні, але варто було хоч якось перевірити, то він ляпнув перше, що спало на гадку.

— «Хто замовляв таксі на Дубровку?» — дуже схоже продекламував Чоловік у Червоному і стишив голос, наче їх могли підслухати: — Любите радянський кінематограф? Зараз це не модно.

Андрій відчув себе страшенно дурнувато.

— Чому відразу люблю… Просто перше, що спало…

— І даремно не любите! Він прекрасний у своїй наївності! Лиходії завжди погані, а хороші люди — завжди хороші!

— Це наївно?

— Це не так, як у житті! Хто з нас кримінальний психолог!

І він попрямував до мікроавтобуса, що стояв за кіоском. На борту вугільно-чорного «пежо» красувався облущений напис Excursions en bateau — вочевидь іще з минулого, французького, життя автомобіля. «Екскурсії на човнах», — подумки переклав Андрій.

— А ви, до речі, так і не відрекомендувалися… — сказав він Чоловікові в Червоному.

Той скрушно зойкнув і сягнув у внутрішню кишеню.

— Винен… У розпалі суперечки забув назватися, — бурмочучи, він по лікоть встромив руку під полу плаща, скособочився й навіть трохи присів, наче кишеня була безмірно глибока. — Як то кажуть… Картка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації…

— Куди?! — не второпав Андрій.

— На Патріарші ставки… Не читали? — довговолосий кинув на Андрія іронічний погляд і нарешті витяг щось із кишені. — Ану… Опа!

І він причинив водійські дверцята, щоб жовте світло впало на поліційне посвідчення в його руці. «Генерал Баалюк Харитон Еребович. Начальник слідчого управління», — прочитав Андрюха і тут же вражено повторив уголос:

— Генерал?!

— Та де! — той здивовано розвернув посвідчення до себе, наче вперше бачив. — Оце так ви мене підвищили!

І показав його знову. У посвідченні чорним по білому було написано «майор».

— Здалося… — розгублено мовив Андрій, хоча внутрішньо був цілком упевнений, що секунду тому так само чітко, як оце зараз, бачив слово «генерал».

— Будьмо знайомі! — Харитон Еребович усміхнувся й простягнув йому руку.

Долоня була суха і тепла, а рукостискання — міцне, майже сталеве.

— Рідкісне у вас ім’я по-батькові…

— Це факт, — задоволено кивнув Чоловік у Червоному.

Правду кажучи, як для начальника слідчого управління, значно рідкісніша була зовнішність Харитона Еребовича. І цей плащ… Криваво-червоний шкіряний, старий на вигляд — у цій глушині він мав цілком дикий вигляд. Наче власник поцупив його в костюмерній кіностудії. Таких начальників управління Андрюха не те що досі не бачив, а й не припускав, що колись побачить.

Відчинивши дверцята мікроавтобуса, Харитон бадьоро заплигнув у кабіну.

Андрій кивнув на облуплений напис:

— То ви й туристів возите?

І відчинив важкі двері салону. Сидіння були повідкручувані, на брудній підлозі — калюжа розталого снігу. За водійським кріслом лежала здоровецька кувалда. Чорна і чомусь із різьбленою ручкою. Більше нічого. Андрій, що намірився поспати, розчаровано зітхнув.

— Можна й туристів… — запізніло відповів Харитон. — Але частіше трупи.

— Справді? — здивувався Андрій.

Харитон зареготався.

— Та сідай уже!

У кабіні було жарко. Лобове скло «пижика» по периметру було оздоблене вставленими монетками — наче хтось вклав сюди цілу колекцію. На подвійному передньому сидінні не було нічого, що б нагадувало гніздо