Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— А тут можна не пристебуватися, — дозволив Харитон.

— Монетки збираєте? — запитав Андрій, кивнувши на лобове скло.

— Дарують. До речі, маєте? Погляньте, може, завалялася. Традиція, так би мовити.

Андрій, радше з ввічливості, запхнув руки в кишені куртки. В одній і справді знайшов золотавий диск гривневої монети і простягнув його Харитонові.

— О! — зрадів той і вставив її на вільне місце. — Отепер — попливли! У темряву і холод — а часом у пекельну спеку — славненького селища Буськів Сад! Та іще діра, скажу я вам…

— Ну, спека нам зараз точно не загрожує, — саркастично зауважив Андрій.

— Чому ж! Якось у них була пожежа, і все к бісовій матері згоріло разом із мешканцями. Так ось, — саме взимку діло було!

Жарт був якийсь ідіотський, і Андрій мовчки втупився у вікно. Двигун відкашлявся й мелодійно завурчав. Чоловік у Червоному задоволено всміхнувся.

— Через раз заводиться, паршивець… — пояснив він, і мікроавтобус м’яко рушив по засніженій дорозі.

На торпеді блакитним світився годинник — початок на другу. Приплющивши очі, Андрій дивився на цифри крізь вії, і від них вусібіч тягнулися гострі блакитні промені. Він робив так у дитинстві, перетворюючи вуличні ліхтарі на космічні винищувачі, що стріляють лазером… Ось він кліпнув зо два рази, і цифри слухняно видали два потужні залпи, протнувши темряву кабіни снопом гострого проміння. Піу-піу. Завжди здавалося, що після смерті батьків він остаточно стане дорослим — бо куди ще дорослішати далі, якщо ти лишився найстаршим у роду… Насправді ж, зараз він почувався дитиною частіше, ніж колись. А може, хотів почуватися… Андрій поринув у невиразні, уривчасті спогади про дитинство, а цифри витанцьовували розмазаними блакитними плямами десь на краю поля зору… І він не помітив, як вони перекочували в сон.

Уві сні цифри були на старому електронному годиннику в квартирі її батьків. Якраз на кухні. Тільки цифри були зелені. 23:59. Подразливо мляво блимала двокрапка. Низьке зимове сонце освітлювало кухню рівним прозорим світлом. Аліса робила селфі — він бачив її обличчя на дисплеї телефона.

Туш драматично розмастилася по щоках, але вона намагалася всміхатися. От лише занадто стискала вуста. Так сильно, що вони видавалися безживно білими. А потім повернула голову і подивилася на годинник. Андрій теж це зробив — її очима. І навіть відчув її шиєю, як неприємно давить під самою щелепою щось грубе. Дріт. Уві сні він цілком точно знав, що це чорний, завтовшки з мізинець дріт від двоамперного подовжувача на три розетки, в який у неї вдома зазвичай увімкнений бойлер.

«Переноска, — подумав Андрюха. — Аліса завжди казала не «подовжувач», а «переноска»»…

Він устиг відчути, як упирається в Алісину потилицю штепсель, що опинився коло самого вузла. Двокрапка на годиннику блимнула ще раз, цифри змінилися на 00:00. «Магія чисел», — подумав Андрій, пригадавши дурацький Алісин вираз, що вона його повторювала завжди, коли бачила на годиннику однакові цифри.

— Магія чисел… — прошепотіла в його сні Аліса.

І ступнула з табуретки.

Розділ 14

Остерігайтеся чудовиськ

Андрій прокинувся, судомно вдихнувши, і підстрибнув, наче на нього хлюпнули ківш льодяної води. Чи, може, окропу. Якоїсь миті здавалося, що саме окропу.

— Усе добре? — збентежено запитав Харитон.

— Так… — відчужено мовив Андрій; він машинально нишпорив очима по торпеді, шукаючи годинник, але чомусь ніяк не натрапляв на нього. — Котра година?

— Четверта сорок чотири, — Харитон, не відриваючи погляду від дороги, тицьнув пальцем у три блакитні четвірки на дисплеї. — Магія чисел.

— Що? — Андрій вирячився на нього, не цілком розуміючи, як міг почути зараз Алісині слова.

— Так кажуть, — пояснив Харитон. — Якщо всі однакові…

Отже, він нічогенько собі поспав… Андрюха випростався, вмостившись зручніше, і втупився у вікно. Вони бадьоро мчали по неширокій дорозі, що прорізала собі шлях крізь розкидані то тут, то там по пагорбах посадки. Місяць висунув над обрієм свій круглий, немов розпарений у лазні, писок і безсоромно витріщався, наче шукав нагоди втрутитися в розмову. У темних плямах місячного диска Андрієві зазвичай вбачалося обличчя, сповнене, здавалось, мученицької задумливості. Але зараз на губах місяцевої пики цілком чітко вигравала неприємна придуркувата посмішка хамлюги. А мама казала, там Каїн убиває Авеля.

— На той бік чого ми їдемо? — запитав Андрій, просто щоб у пам’яті перестав безкінечно прокручуватися моторошний сон.

— Річки, — відповів Чоловік у Червоному. — А ви що подумали?

Андрій мовчки знизав плечима. Уперше в житті він поняття не мав, де перебуває. Навіть на вокзалі до пуття на табло не подивився: останньої секунди заплигнув у вагон, і ось тепер — хоч бери й питай, яка це область… Те саме, що й цікавитися, котрий зараз рік. Харитон подумає, що він сідав у потяг у смерть п’яний. Ні, не так, він подумає, що Андрюху завантажили в потяг.

«Ми маємо бути десь на півдні, — раптом збагнув Андрій. — Якщо у справі фігурує дівчинка з похорону, отже точно південь. Тільки снігу щось забагато…» Він подивився вдалечінь. Потім ледь пригнувся, щоб побачити темне небо — так, наче хотів прочитати в нім перші передвісники світанку. Але пітьма тільки щойно дібрала смаку.

— Знайомилися зі справою? — запитав Харитон. — Пам’ятаєте, що й до чого?

— Загалом… Серійні вбивства. І дитина зникла…

— Дитина, так… — Харитон чомусь гмикнув. — Думаєте, вона досі жива? Об’єктивно.

— Об’єктивно… — Андрій зітхнув. — А треба об’єктивно? Я вважаю, поки є бодай якийсь шанс, потрібно шукати.

— А він є?

— Не знайшли тіла, значить, рано опускати руки. Хіба ні?

Харитон зацікавлено подивився на нього.

— А ви молодець! — здавалося, він здивований. — Добре, якби там хоча б хтось вважав так само.

— І як же вважають там?

— Скажемо так… — Харитон помовчав, намагаючись сформулювати. — Ви там непроханий гість. У найгіршому сенсі слова.

— Чекайте… Я вважав, мене запросили консультувати…

— Вас направили консультувати! А там сплять і бачать, щоб ви не доїхали. Такі умови задачі, дорогий Андрію Олександровичу: в одному крихітному містечку зашкалює щільність кістяків на квадратний метр шафи. І той, хто візьметься за ниточку, неодмінно розмотає весь клубок. Самі побачите. До речі, є й хороша новина, — Харитон хитро всміхнувся. — Найближчої суботи місцевий дільничний… А його прізвище за дивним збігом саме Субота…

— Це ж треба! — усміхнувся Андрій.

— Так ось, у суботу дільничний Субота візьметься за розум!

— Звучить як пророцтво.

— Я, між іншим, цілком серйозно! Він вирішить почати справжнє розслідування. Ось тут йому і придастеся ви!

— І чому ж це дільничний так вирішить?

— Зо страху.

— Що звільнять?

Харитон дістав пачку цигарок. Витягнувши одну зубами, жбурнув її на торпеду і прикурив, із-під лоба дивлячись на дорогу і притримуючи кермо ліктями. Андрій терпляче чекав. Нарешті, випустивши хмару диму, Харитон узявся за кермо і відповів:

— Що повісять.

— Дільничного?

Харитон кивнув:

— Попереднього лінчували всім селищем.

— У якому сенсі — лінчували?

— У класичному. За шию, на бетонному дашку будівлі поліції.

— Ви серйозно? Повісили поліцейського? І чому ж у новинах не було?

Чоловік у Червоному прочинив вікно й обережно встромив у щілину кінчик цигарки, струшуючи попіл. Зимовий