Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

ним були хліб і масло, ще пиво, виделки й ножі, сіль і перець, серветки і дві білі тарілки з омлетом. Квінн їв неохайно, пожадливо, заглитав свою порцію за кілька секунд. Після цього йому довелося докласти величезних зусиль, щоб зберегти спокій. На очі чомусь навернулися сльози, голос затремтів, але він все ж тримався. Аби довести, що не є самозакоханим невдячним йолопом, Квінн узявся розпитувати Остера про його роботу. Остер говорив стримано, але врешті зізнався, що саме працює над збіркою есеїв. Той нарис, який він саме пише, присвячений «Дон Кіхоту».

— Це одна з моїх улюблених книжок, — ​сказав Квінн.

— І моя, абсолютно незрівнянний роман.

Квінн спитав його про есей.

— Можна сказати, що моя основна теза — ​«а якби…» Я не намагаюся нічого довести. Взагалі кажучи, есей буде доволі грайливий. Можна, мабуть, сказати, що це — ​дуже творче прочитання.

— І яка ваша основна теза?

— Присвячений есей авторству книжки. Хто її написав, як її написали.

— А є сумніви щодо авторства?

— Звісно, ні. Але мені йдеться про роман всередині того роману, який написав Сервантес: уявний роман, який він пише.

— Он воно що.

— Все просто. Сервантес, як пам’ятаєте, чимдуж намагається переконати читачів, що авторство належить не йому. Він стверджує, що роман написав арабською такий собі Сід Ахмет Бен-Енхелі. Сервантес описує, як випадково знайшов рукопис на ярмарку у Толедо, найняв когось, аби його переклали іспанською, а себе подає як редактора перекладу. Власне, він навіть за точність перекладу поручитися не може.

— А після додає, — ​докинув Квінн, — ​що саме перу Сіда Ахмета Бен-Енхелі належить єдина автентична версія історії Дон Кіхота. Всі інші версії — ​підробки, писані шахраями. Він раз у раз наголошує, що все у цій книжці сталося насправді.

— Саме так, адже роман викриває небезпеку фантазії. Не міг же він обстоювати такі принципи з вигаданим сюжетом? Мусив сказати, що це все — ​правда.

— А я все одно думаю, що Сервантес читав ті давні лицарські історії пачками. Так запекло ненавидять лише те, що якоюсь часткою душі люблять. У певному сенсі Дон Кіхот — ​його альтер его.

— Тут я з вами згоден. Чи ж є кращий образ письменника, ніж чоловік, приворожений книжками?

— Точно.

— Хай там як, раз книжка правдива, то й писати її мав самовидець змальованих у ній подій. Але ж Сід Ахмет, цей наш гаданий автор, на її сторінках не з’являється. Він жодного разу не виказує своєї присутності. Отже, я питаю: хто такий Сід Ахмет Бен-Енхелі?

— Тепер розумію, про що ви.

— У своєму есеї я озвучую теорію, що насправді він — ​збірний образ із чотирьох осіб. Звісно, свідок наш — ​це Санчо Панса. Інших кандидатів просто немає, він єдиний, хто супроводжує Дон Кіхота у всіх пригодах. Але ж Санчо неписьменний. Отже, й автором бути не може. А з іншого боку, ми знаємо, що в Санчо — ​великий хист до оповідання історій. Може, якісь слова він і вживає неправильно, зате зуби заговорить будь-кому. Мені видається цілком імовірним, що він надиктував цю історію комусь іншому — ​а саме, цирульнику і священнику, добрим друзям Дон Кіхота. От вони й довели історію до літературної форми — ​іспанською — ​а тоді передали рукопис Самсонові Карраско, парубкові зі Саламанки, щоб переклав арабською. Сервантес віднайшов той переклад, перетлумачив назад на іспанську і видав «Пригоди Дон Кіхота».

— А навіщо Санчо й інші за це взялися?

— Щоб зцілити Дон Кіхота. Вони хочуть порятувати друга. Пам’ятаєте, на початку роману вони спалюють його книжки про лицарів, але це не спрацьовує. Лицар Сумного Образу й далі тримається за свою одержимість. Потім вони всі шукають його, прибравши іншу іпостась: то панянкою в небезпеці замаскуються, то Лицарем дзеркал, то Лицарем білого місяця — ​тільки б заманити Дон Кіхота назад додому. Нарешті їм це вдається. Книжка — ​це один із їхніх підступів. Вони хотіли поставити безумного Дон Кіхота перед дзеркалом, записати всі його химери й вибрики, щоб він нарешті побачив, як помиляється.

— Мені подобається.

— Ага. І ще от таке: на мою думку, ніякий Дон Кіхот не безумець. Він просто прикидається. А насправді це він смикає за всі ниточки. Пам’ятаєте, Дон Кіхот протягом цілого роману переймається питанням спадкоємності. Він знову і знову питає себе, чи сумлінно хронікарі спишуть його пригоди. Це означає, що все він знає й від початку розуміє, що хронікар існує. І хто ж це може бути, як не Санчо Панса, вірний слуга, якого Дон Кіхот саме для цього й обрав? Так само він дібрав і трьох інших, аби зіграли роковані їм ролі. Це Дон Кіхот — ​архітектор квартету з Бен-Енхелі на чолі. Він не тільки авторів відібрав, а й, імовірно, власноруч переклав арабський рукопис назад на іспанську. Мене б це не здивувало. Чоловікові, що натренувався приймати чужу подобу, нескладно затемнити шкіру і вдягнути мавританське вбрання. Мені подобається уявляти ту сцену на ярмарку в Толедо. Сервантес наймає Дон Кіхота, щоб той розшифрував йому історію Дон Кіхота. Краса.

— Але ви досі не пояснили, чому Дон Кіхот зрікся свого безжурного життя і вліз у таку масштабну витівку.

— А це найцікавіше. На мою думку, Дон Кіхот провадив експеримент. Він хотів перевірити, наскільки довірливі люди навколо. Цікаво, чи можна вийти на люди й цілковито впевнено верзти відверту брехню й нісенітниці? Казати, що млини — ​це лицарі, тазик цирульника — ​шолом, а маріонетки — ​справжні люди? Чи можна переконати інших погодитися з ним, навіть коли вони йому не вірять? Іншими словами, чи люди готові терпіти маячню, якщо вона їх розважає? Відповідь очевидна, правда ж? Готові. І доказ тому — ​що ми досі читаємо книжки. Вони нас розважають. Саме цього всі й хочуть від книжки: розважитися.

Остер відхилився на дивані, посміхнувся з іронічною втіхою і закурив. Він явно насолоджувався собою, хоча природа його насолоди лишалася Квіннові незрозуміла. Його оповивав такий собі безгучний сміх, мовби він недорозповів анекдот: це були безпредметні веселощі. Квінн уже хотів був щось сказати про Остерову теорію, але нагоди не випало. Щойно він відкрив рота, щоб заговорити, як брязнули ключі, двері прочинилися, а тоді гучно закрилися, й до них долинули голоси. Остер, зачувши ці звуки, пожвавішав. Він встав, перепросив Квінна й швидко рушив до дверей.

У коридорі пролунав сміх, спершу жіночий, потім дитячий — ​високий і ще вищий, як шрапнельне стакато — ​а тоді басистий регіт Остера. Дитина сказала:

— Татку, дивися, що я знайшов!

Жінка пояснила, що вони знайшли це на вулиці: чом би й ні, що тут не так. За мить Квінн почув, що дитина мчить коридором у напрямку до нього. Дитина влетіла у вітальню і, забачивши Квінна, завмерла. Це був білявий хлопчик років п’яти-шести.

— Добридень, — ​сказав Квінн.

Хлопчик одразу засоромився і тихо привітався. У лівій руці він тримав якийсь червоний предмет, який Квінн не розпізнав, тож спитав у малого, що це.

— Йо-йо, — ​пояснив той і простягнув йому на витягнутій долоні. — ​На вулиці знайшов.

— Воно працює?

Хлопчик награно стенув плечима.

— А я знаю? Сірі не вдалося його запустити, а я зовсім не знаю, як.

Квінн попросив спробувати, тож хлопчик підійшов і вклав йо‑йо йому в руку. Розглядаючи іграшку, він чув, як дитина дихає поруч, не зводячи з нього