Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– То ви не місцевий?

– Ні. Лише близько двох років тут, – сказав він. Тоді нахилився вперед, вочевидь, готуючись поділитися таємницею. – Я досі вивчаю, хто тут хто.

Так виглядало, що він хотів мене приманити, змусити повірити, що ми на одному боці. І це спрацювало.

Проте, мабуть, ішлося про щось більше. Мені добре знайоме відчуття, коли тільки-но починаєш працювати на новій роботі й мусиш випромінювати впевненість у собі, навіть якщо геть невпевнена. Коли щоразу починаєш із нуля, все спочатку. Намагаєшся якомога швидше завоювати високу репутацію. Мене вразило, як колеги дивилися на Кайла під час першого допиту. Йому поза всяким сумнівом вдалося.

Я поклала руки на стіл, долонями догори.

– Мабуть, чогось такого, що вам ще невідомо, я не розповім. Усі навколо хвалили, який він хороший. Я пристала на його пропозицію випити по скляночці, гадаючи, що то був просто ґречний вияв гостинності. Проте, Кобб мав іншу думку.

– І яку, по-вашому?

Я згадала усмішку Девіса Кобба за столом. Його високе чоло, грубий ніс, надто малий рот, як на таку масивну щелепу. Згадала його широке обличчя, що схилилося до мене через стіл. І коліно, яким він торкався моєї ноги знизу.

– Вочевидь, сприйняв це як запрошення.

– І після того відразу почав докучати телефонними дзвінками?

Я відкинулася на спинку крісла.

– Ні, вже після канікул, восени. Якось серед першого робочого тижня він увійшов до мого класу, саме коли учні вийшли на перерву, ніби чекав під дверима. Запропонував знову піти з ним кудись випити по скляночці, я тоді одразу зрозуміла, що він має на думці щось не те, і відмовила. Через кілька тижнів він з’явився в мене вдома п’яний, але я відправила його геть. Потім почалися дзвінки. Електронні листи. Завжди пізно ввечері. Зазвичай на вихідні. Іноді ще й у будні. Я дійшла висновку, що він просто пияк і в нього така звичка.

– Стривайте, він з’являвся в вас удома?

Я бачила, як Кайл прокручує в голові приховану раніше інформацію, намагаючись скласти пазл.

– Лише тоді, – відповіла я. – Потім він кілька разів натякав, що знає – я зараз сама вдома. Утім, мабуть, просто Кобб думав, що я живу сама. – Я зустрілася з поглядом Кайла через стіл. – Ви ж так само подумали, правда?

Кайл ствердно кивнув.

– Він намагався коли-небудь чіплятися? Розпускати руки?

– Ніколи. Одного разу я навіть опинилася з ним наодинці в копіювальній кімнаті. Я тоді твердо сказала: «Відчепися!» – і він послухав. Театрально підняв догори руки і, щиро всміхаючись, позадкував із кімнати, ніби це був просто жарт. – Я знизала плечима. – У тім і річ – це були лише слова.

– Які слова?

Я засміялася, але одразу припинила, зрозумівши, що Кайл запитує серйозно.

– Типові.

– Я, на жаль, не знаю таких типових слів. – Кайл опустив погляд на стіл, аби йому чи мені не було ніяково.

Я прокашлялася.

– Ну, те, що він збирався зі мною зробити.

– А детальніше?

Я видала здавлений у горлі смішок, і Кайл підвів очі. Я б не повторювала тих слів, навіть якби хотіла. І тішилася, що видалила листи, де ті друковані слова сприймалися ще огидніше: Твій учорашній синій светр тепер мій улюблений; а ти могла б мене дечого навчити…

– Можете здогадатися, – відповіла я.

Я не могла дозволити собі офіційних заяв, не хотіла, щоб мене втягнули в розслідування, де моє ім’я могло би привернути зайву увагу. І знову доведеться все починати спочатку.

Я відчувала, як Кайл під столом сіпає коліном, і розуміла, що він хоче натиснути, але стримується.

– А ви, бува, не помітили, що ситуація загострюється? Може, через те, що нещодавно почали з кимось зустрічатися?

Я трималася незворушно.

– Ні з ким не зустрічаюся.

– Власне, Кобб міг так подумати. Якщо хтось останнім часом виявляв до вас багато уваги.

– Та ніби ні, – сказала я.

Кайл ледь почервонів.

– Ліє, навіть я зауважив.

– Що?

– У школі. Те, яка була реакція в Мітча Шелдона, коли ми попросили викликати вас до дирекції. Я це зауважив. І те, як він гукнув до вас, коли ви виходили. А потім розпитував нас, що відбувається.

Раптом стало душно. Я помітила, що мимоволі затримую подих. Цей Кайл Донован небезпечний. Він усе бачить. Усе приховане. Я промовисто знизала одним плечем. Я вже давно підозрювала, що Мітч небайдужий до мене. Завжди такий люб’язний, завжди готовий допомогти, особливо в ті перші декілька тижнів, коли я почувалася геть безпорадною з учнями в класі. Утім, він також був моїм шефом. У школі небагато незаміжніх жінок мого віку. Лише я і Кейт, але Кейт була в процесі розлучення, смужка від обручки на пальці ще не засмагла, коли ми познайомилися. Просто найменший спільний знаменник, та й годі.

– Нічого серйозного.

– Кобб міг дійти іншого висновку, якби бачив те, що бачив я.

Я тарабанила пальцями по столі. Намагалася підібрати слушні слова.

– Це було лише з його боку, – врешті сказала я. – Я не відповіла взаємністю.

– Є якась причина? – запитав він.

– Ну, він мій керівник. І не мій типаж.

Кайл кивнув.

– Отже, пристрасті немає, – сказав він.

Я трохи схилила голову, зустрівшись очима з його поглядом. Я відчувала, що ця розмова трохи вийшла за межі стандартної поліційної процедури допиту свідка.

– Немає, – підтвердила я, і це слово зависло в повітрі, заповнюючи простір кухні.

Правду кажучи, мені подобалося, що Кайл уміє помічати найтонші нюанси, які не лежать на поверхні, навіть попри те, що це мене дратувало. Подобалося, що він розумний, не приховує цього й не хизується своїм розумом. Подобалося, що він помітив у мені щось таке, що підштовхнуло його, умисно чи ні, поділитися цими думками.

Кайл згорнув блокнот, дещо знявши напругу.

– Гаразд, – сказав він. – У мене все. Хіба ви б хотіли щось додати?

Я на мить замислилася. Хотілося, щоб він ще залишився.

– «Брейк Маунтен», – врешті сказала я. – Еммі могла там працювати. – Дістала телефон, прогортала фотографії, показала йому картку з контактами. – Я об’їздила декілька місцевих мотелів, розпитувала про Еммі. І в цьому був новий працівник. Сказав, що його взяли замість когось, хто не з’являвся на роботу.