Читати книгу - "Наркономіка. Як працює економіка картелів"

з її фабриками maquiladora, дешевими клініками й аморальним районом червоних ліхтарів, що називається «містечком хлопців». Так само як в інших прикордонних містах, у Рейносі зосереджується контрабанда наркотиків. Але попри шал насильства на півночі Мексики, звідси надходить зовсім мало інформації про картельні вбивства. У телевізійних і газетних новинах, власне, ніколи не згадують про нарковійни тут. Нема ні описів убивств, ні світлин із тілами. Політики не ведуть мови про це. Рейносу ніби відтяли від країни. Я вирішив відвідати місто.

Удосвіта дорога пуста, і я мчу шосе № 40. На цьому відтинку шляху ніхто не затримується, бо тут між Монтерреєм і Рейносою постійно спалахують перестрілки між бойовиками картелів «Затока» і «Лос-Сетас», які раніше трималися гурту, а тепер б’ються на смерть за панування над північним сходом Мексики. На півдорозі я проїжджаю повз Los Ahijados («Божі діти»), ресторан, де пару місяців тому, перед Великоднем, зчинився двогодинний бій між п’ятдесятьма солдатами і сорока гангстерами картелю. У результаті перестрілки розписані в радісних тонах стіни ресторану посічені кулями і тепер більше нагадують тертку для сиру.

Залякування журналістів у Рейносі призвели до того, що місцеві картелі майже повністю контролюють пресу. Я читав, що за останні два місяці тут убито одного журналіста, а ще п’ятеро щезли. Двох репортерів із Мехіко викрали і геть побили. До американського журналіста, який збирав інформацію, на вулиці підійшов незнайомий і навпростець порадив забиратися додому, що той і зробив.

Припаркувавши свою орендовану автівку, я попрямував до palacio municipal, мерії, тримаючись затіненого боку вулиці й ступаючи стрімко, ледь не бігма. Я нервував ще й тому, що працівникові мерії, з яким мало відбутися моє перше інтерв’ю, довелося в останню мить перенести зустріч, бо, як він між іншим пояснив, щойно вбили колегу, і через це часу було обмаль. Ніхто до пуття не знав, чому напередодні вбили цього молодшого працівника мерії. Він сидів у своїй машині на світлофорі за п’ять кварталів від palacio, коли вбивці під’їхали й застрелили його. Його загибель не висвітлювали в пресі, і коли я згодом проїздив повз місце злочину, то, здається, місцева влада все прибрала, і це диво в місті, де навіть сміття вчасно не вивозять.

Ніхто, либонь, і не повідомить про вбивство, бо місцевий картель якнайгостріше проінструктував рейноських журналістів обминати мовчанням новини про нарковійни. Оскільки репортери мовчать, уряд міста вирішив подавати основні відомості про нарковійну в твіттері, щоб допомогти громадянам убезпечитися. Мій інтерв’юйований, якого ми з міркувань безпеки назвемо Альфредо, зі свого комп’ютера на сторінці @GobiernoReynosa розповідає містянам основні новини задля їхньої безпеки. Той, хто стежить за його мессиджами, може прочитати: «НЕБЕЗПЕЧНА СИТУАЦІЯ. Різні точки в місті заблоковані. Їдьте обережно і не виходьте, якщо немає потреби», – або: «Повідомляють, що СИТУАЦІЯ НЕБЕЗПЕКИ НА ШОСЕ ДО МОНТЕРРЕЯ ЗАКІНЧИЛАСЯ. На кільцевій дорозі рух повільний. Будьте терплячими». Його сторінка працює від 6:00 ранку до 23:00 вечора, оновлюється щогодини або й частіше, коли щось коїться.

– Газети, радіо й телебачення вже зо два роки не дають репортажів, – каже Альфредо і докидає, що ідею підказала йому донька, знавчиня інтернету.

Жоден місцевий репортер не хоче підписувати своїм ім’ям матеріали про злочини. Іноді ЗМІ в інших містах подають свіжіші новини, ніж місцеві.

– Газети в Монтерреї публікують новини про тутешні справи, а наші газети ці новини вже передруковують, – каже Альфредо.

Мексиканські картелі витратили чимало часу і грошей на те, щоб приборкати журналістів. Традиційний спосіб переконування – plata o plomo, «срібло чи свинець», тобто хабар або куля, – до якого банди вдаються і в інших сферах суспільного життя. Репортерів постійно залякують, а якщо це не спрацьовує, вбивають, аби інші боялись. Ось один із десятків свіжих прикладів: Хосе Владімір Антуна був репортером кримінального відділу El Tiempo de Durango. Його знайшли вбитим, а поруч лежала нотатка: «Це сталося зі мною через те, що я передавав інформацію солдатам і писав те, чого не слід було писати. Ретельно перевіряйте текст, перш ніж публікувати його». Антуна розслідував убивство колеги з цієї ж газети й почав був уже писати про корупційну схему між місцевою поліцією та організованою злочинністю.

Що дужче розпалювалася війна, то більший тиск чинився на журналістів. За десять відносно спокійних років до 2004 року в Мексиці було вбито 13 репортерів. У наступний період, 2004—2014 рр., – 60. Кримінальні розслідування проводяться настільки погано, що не завжди вдається встановити навіть мотиви злочинів (деякі жертви загинули в перестрілці, не бувши метою нападу). Схоже, однак, що більшість репортерів обирали не випадково: за даними Комітету захисту журналістів, американської ГО, вісім із десятьох жертв провадили кримінальні розслідування. До певного часу ця тактика картелів працювала. У найкривавішому 2010 році п’ять мексиканських газет заявили, що через такий високий ризик для журналістів вони більше не будуть висвітлювати нарковійни. У деяких випадках картелям вдавалося розміщувати власні матеріали в ЗМІ. У телеканалу Milenio викрали чотирьох співробітників і заявили, що їх буде страчено, якщо канал не дасть репортажу зі звинуваченням картелю конкурентів у співпраці з корумпованими копами. Milenio знехотя підкорився (хоча матеріал і транслювався лише на регіон, а не національною мережею).

Картелям ідеться про дві аудиторії. По-перше, це широка громадськість. Якщо людей можна переконати в тому, що сіналоанська банда Коротуна Ґусмана – поважний картель, який не займається здирством і не вбиває дітей, то вони навряд чи інформуватимуть про них поліцію, а розкажуть про суперників, які набагато гірші за них. Так само пропаганда картелів звинувачує місцеву поліцію та прокурорів у корупції, щоб громадськість не ділилася з ними інформацією.

Інша потрібна картелям аудиторія – це уряд. Щойно з’являються повідомлення про насильство, влада негайно виряджає в неспокійні території важкоозброєну поліцію або солдатів. А така масова присутність силовиків значно ускладнює картелям бізнес. Тому настільки важливо запобігти появі репортажів у ЗМІ: якщо новина про вчорашнє вбивство не вийде, то наступного тижня не вирядять додаткових загонів, і бізнес ітиме спокійно далі. Іноді після перестрілок картелі забирають із собою тіла своїх, і для того, щоб їх поховати, але й також для того, щоб мінімізувати враження про насильство, аби армія не завдала потужного удару у відповідь. Трупи кидають у криниці, старі шахти або таємні могили в пустелі. Місцевих жителів війни картелів збивають із пантелику: стрілянина, сирени, вертольоти, а наступного дня – ані сліду ніде, ніби нічого не сталось; і, звичайно, ні слова в газеті.

Чому ж тоді картелі так часто чинять брутальні страти? Деякі вбивства