Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

- А тепер давай про найцікавіше. В кімнату дідуся не підеш – точно знаю. На кухні вирішив на куток влаштуватись чи крісло в кімнаті собі обрав? Диван один.

- Як не проти – в кріслі буду.

- А завтра на роботу?

- Ще ні, післязавтра.

- То якщо терміново не викличуть ще й завтра тебе не вижену?

- Не жени, я компактний і тихий, не заважатиму.

- Тарасе, я дійсно не потребую аж такої підтримки. А ти маєш уважніше до своєї роботи ставитись. Від твоєї твердої руки та світлої голови інші життя залежать. Не легковаж. Тож лишаєш мені варінт один – диван тобі, а крісло мені.

Від суперечки навіть задоволення отримав. Сліз не дочекаюся, та хоч трохи люті з неї видобув. Давай, мала, скидай емоції. Домовились десь посередині, валетиком вдвох на дивані влаштувалися. Наче й зручно, а не спить. Ну то як у обох безсоння, задам питання одне.

- Лесик, а кому ти одне єдине повідомлення тоді відправила?

Знаю, що розуміє про що мова. Міла та її батьки від моїх про смерть дідуся дізналися. Як навіть їм не сама сказала, то точно не хлопцеві якомусь писала. То кому? Мовчить, секундна стрілка її гучного годинника вже майже хвилину відстукала, аж тоді відповіла:

- Зозулі. Мала повідомити, що вона тепер кругла сирота.

- Вибач, недоумка, та не зрозумів. Мамі відправила?

- Так.

- Не знав, що вона в тебе є.

- А що ж я, овечка Доллі?

- От бовдур… - бурчу собі під носа і сідаю на ліжку, - Я в тому сенсі, що вважав твої батьки давно померли, тому бабуся з дідусем і виховують.

- А Кушніри нічого не розповідали?

- Ні. Та я й не розпитував, думав і так все очевидно, то нащо деталі витягати?

Сідає навпроти мене.

- І мати і батько живі, здорові, я так гадаю. Навіть брат є. Може й ще родина збільшилась нещодавно, та того вже не відаю.

Мовчу, дивлюсь у темряву в напрямку її обличчя, не знаю чи питати чи пельку стулити. Та Лесик розуміє моє мовчазне питання, сама починає розповідь. Роман між її батьками розпочався давно, ще коли мати, юна студентка, поїхала в Пітер з друзями та з місцевим хлопцем познайомилась. Спочатку думали, що стосунки ненадовго, а потім стали один до одного приїздити. Між тима візитами і про весілля надумали. Обидві родини їх щастя сприйняли наїжачено. Його батьки – нічого особливого, не біла кістка, а совкові імперці, «хахлушку» не хотіли. Її ж бабуся і дідусь завжди до кацапів ставились відповідно, тож не зраділи аж зовсім. Та молоді зробили як хотіли. Розписались, спочатку в Києві пожили, потім на Пітер зібрались. Там вперше і розбіглися. Та ненадовго – за пів року знову зійшлися. Ще до її народження набігались то в різні боки, то назустріч один одному. Після народження Лесі в Києві мешкали, а як їй чотири виповнилося – знову в Пітер переїхали. Там і росла до шести років, аж поки батьки знову розбігтись не надумали. Цього разу навіть до розлучення дійшло, до старших класів жила тут з мамою, аж поки батько в гості не приїхав. Лесині спогади про бабусю і дідуся з кацапстану приємними не назвеш, ті свої два роки за поребриком згадує незлим тихим. Місто їй подобалось, а от родичі і люди навколо викликали нестерпне бажання повернутися. Запам’яталося їй добре і зневажливе ставлення до неї та її мами, і коментарі про країну де народилася, тож ідею  про переїзд до батька зустріла лютим спротивом. Бабуся і дідусь на її сторону стали, Леся відбивалась кажучи, щойно стане повнолітньою - все одно повернеться. Та аргументом для мами стало те, що заради останнього класу в школі не варто переводитись. Здалася, лишила доньку і за чоловіком поїхала. Леся їй того не пробачила, батьки також, та деякий час подоба родинних стосунків ще була, а потім, як Леся каже, мати рішуче свій комплекс меншовартості на імперські амбіції замінила. А незабаром і брат на світ з’явився, та його тільки на фото і бачила, мати більше на рідну землю не верталась, мабуть бандерівський вірус підчепити боялася. З тих пір і стала її називати не інакше ніж «зозуля». Іноді та озивається, та нічого доброго з того не виходить, краще б вже і номер забула.

- Іноді писала щось типу «Єлізавета, ми тєбя всєгда ждьом», та ще сто років хай чекають, а бачити їх не хочу.

- А хто така Єлизавета?

- Ха, найцікавіше пропустила. Давай знайомитись. Я Єлізавєта Пєтровна Бєлянская. Коли паспорт отримувала взяла прізвище дідуся, а Лесею мене завжди бабуся називала, тож і перевчатись не довелося.

Сиджу, лупаю очима в темряву і намагаюсь все це собі в голову вкласти. Таке взагалі тільки в якомусь кіно схибленому можливо, аж на тобі – і реальність такою буває. Та і це ще не вся історія. Інсульт бабусі не без причини трапився, а після розмови з донькою. Деталей від Лідії Мколаївни дізнатися не змогла, а дідусь запевнив що і сам достоту змісту тієї розмови не знає. Не вірю, та добре що не розповів, не може одна ніжне дівча стільки мороку в душі носити. Розповіла про зміст останніх повідомлень, якими обмінялися, каже що на новину про смерть батька «зозуля» взагалі не відповіла. Спинилась її опопвідь, а що відповісти – жодної думки в моєму порожньому горщику не віднаходжу. Лише одне зробив, підсунувся максимально близько і міцно обійняв. Знав вже, що не заплаче, та і на обійми не відповіла, завмерла і годі. Незграбно відсунувся подалі і в мовчанку впав.