Читати книгу - "Магія крізь час, Мiла Морес"

Заходжу в ліс рішуче, ступаю акуратно, дивлячись під ноги. Чим далі просуваюся, тим більше темрява згущується, але дискомфорту це не викликає. У мене очі моєї вовчиці, я чудово бачу в темряві, за долю секунди реагую на рух, уловлюю зміну атмосфери, розпізнаю запахи. Зараз у ніс ударив сморід. Повітря просякнуте запахом гнилі, плоті і плісняви. Захотілося прикрити обличчя хусткою, що я й зробила, навіть не піднімаючи рук – притягла його магією з шиї на обличчя. Пальці затискають ручку меча, я в позі бойової готовності. Іду безшумно, виставляючи вперед свою зброю. Промайнула думка, що ефектніше я виглядала б із двома мечами в руках, але звикла керуватися одним, мені цього достатньо.

Звела прозорий купол за своєю спиною, щоб прикрити тил та захистити від нападу ззаду. Просунулася у ліс на метрів п'ятнадцять і вловила перший рух. З-за дерева прожогом на мене кинулося щось, схоже на величезного кажана. Чорне мерзенне створення з гострими, як списи, перетинчастими крилами. Тільки ця тварюка не літає, а стрибає з блискавичною швидкістю. Для мене час сповільнився, я бачу, як монстр у стрибку кинувся в мій бік, роблю помах мечем і розтинаю його на льоту. Вільною рукою відкидаю бризки, що летять на мене. Наступної секунди з'являється такий самий монстр, стрибає в мій бік і отримує новий смертоносний удар. На цей раз я розсікла його череп, проклавши довгий розріз до початку нижніх кінцівок. Крилатий шакал розвалився надвоє. Ще кілька аналогічних тварин накидаються на мене з різних боків, я відбиваю мечем усі спроби торкнутися мене. Чую, як від невидимого щита за спиною відскакують монстри, я змушую їх постати перед моїм обличчям, а не боягузливо бити в спину. Підлі тварюки ще й аналізують, щоразу змінюють тактику, іноді навіть відступають. Найкмітливішим виявився літун, який зістрибнув на мене з дерева. Я передбачила його дію і підняла меч вгору, тим часом вбиваючи монстрів на землі смертельними заклинаннями.

Я збилася з рахунку, скільки перетинчастих вдалося знищити, але коли я пройшла вглиб, їх стало помітно менше. Ймовірно, внутрішня територія належить іншому підвиду. Стрибкі монстри самоусунулися, коли я вийшла на рівну галявину посеред лісу. Вона така ж темна, як і сам ліс, тільки місяць підсвічує пожухлу траву далеко не зеленого кольору. Якби тут на самотніх пагорбах заввишки один метр стояли хрести, я б не здивувалася. Чимось схоже на цвинтар, тільки могил обмаль.

Мої звірині інстинкти підказують, що тут водиться щось жахливе. Підозрюю, що за всі свої роки я такого ще не зустрічала, і від цього цікавіше. Гаряче передчуття охопило моє тіло. Щойно я ступила на один з горбків, щось ухопило мене за ногу, і я повалилася на землю, ще раз відчувши запах гниття і падалі, але вже зблизька. Кинула кілька заклинань, і моя нога звільнилася. Гидка лапа без тіла зникла під землею, я піднялася. Не минуло й хвилини, як живі кістки знову здалися ззовні. Цього разу на поверхні опинився скелет гігантської сороконіжки. Я стрибнула, продовжуючи стискати меч. Кістки хвилею вийшли з-під землі, злегка труснувши ґрунт під моїми ногами, але мені вдалося втриматися вертикально. Я злегка зігнула коліна і на пружних ногах кинулася на безтілесного монстра, нещадно розбиваючи його кінцівки одну за одною. Тварина, схоже, розраховувала мною поласувати, але нехай спробує мене зловити. Я пересуваюсь зі швидкістю звуку, заклинаннями трощу хвіст сороконіжки, яким вона намагається мене атакувати, мечем рубаю лапки. Монстр видає скриготливий звук, крім цього гуркотять розтрощені кістки. Тварюка ось-ось впаде, опори в ногах більше немає. Я підстригла їх повністю.

Хоч активної бойової сили у мене немає, але я непогано вмію розривати монстрів, переміщуючи частини тіла в різні боки за прикладом дибки. Я розриваю кістки, розкидаючи їх по всій галявині, хоча в цьому вже немає сенсу, звір повалений, вже й лапки не подають ознак життя. Але я рву все навколо з диким грудним криком, рубаю мечем те, до чого можу дотягнутися. Знаю, що з боку мої дії схожі на істерику покинутої самки, але тут я можу не стримуватися, я хочу кричати і рвати все на шматки.

Мої сили вичерпаються, потрібно підкріпитися солодким, щоб заповнити магічний запас, але я все ще в гущавині лісу, і щоб вибратися з нього, мені доведеться пробігти зворотний шлях, тому то переміститися з нього я не зможу.

Несподівано попереду піднявся ґрунт. Ще один горбок, подібний до того, на який я вже наступила, оживає. Цього разу сороконіжка виявилася більшою, ніби це батько чи мати попередньої. Потім ще один пагорб заворушився, з-під землі з'явився кістлявий хвіст. І так ще тричі. Я зрозуміла, що вся родина скелетоподібних виходить назовні, щоб помститися за вбивство молодшого.

Я оцінила ситуацію швидко. Тут може початися бійня, ще якийсь час я зможу протриматися, але вийти переможцем точно не вдасться. Потрібно бігти, тільки як тепер вибрати бік? Я не пам'ятаю, звідки увійшла. З якого боку вихід буде ближчим – не знаю. Немає часу, щоб думати. Біжу до найближчих дерев, ховаюся за ними і розумію, що скелети далі не рушили. Вони різко зупинилися біля лісової хащі. Це і добре, і насторожує. Сподіваюся, вони бояться тих крилах стрибунів, а не чогось більш грізного.

Я призупинила крок, дивлюся вперед, примружую очі. Ніяких рухів не бачу, але ще дивніше, тут абсолютна тиша, навіть гілки дерев не видають скрипу, який я чула, коли тільки ввійшла до лісу. Підозрілий спокій насторожує, але я йду вперед, у будь-якому випадку мені потрібно вибратися з лісу. Перший звук, який долинув до моїх вух – хрускіт гілок за спиною, ніби хтось іде слідом. Я різко озирнулася - не побачила нічого, тільки мовчазні дерева навколо і жодного руху. Для вірності моргнула очима кілька разів, видавши свій фірмовий засліплюючий спалах, але ніякої реакції за цим не було. Я дійшла до краю лісу за десять хвилин, так і не зустрівши на шляху жодного монстра, тільки хрускіт гілок періодично нагадував, що я в моторошному місці, і що я там не одна.