Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Відкриваючи двері, я приблизно здогадувалася, що можу побачити. І не помилилася. Біля Марата, що вальяжно розкинувся на дивані, сиділа шикарна білявка, власницьки розмістивши руку у нього на коліні. Також там був Чернов Ігнат. Його я впізнала завдяки вивченню папки наданої Ігорем Сергійовичем на Марата. Поруч із ним сиділа його дружина Мирослава. Те, як він дбайливо її обіймав, викликало дику заздрість. Теж так хочу! Зараз же предмет моїх бажань обіймав іншу. Щоправда не зовсім обіймав - його рука лежала на спинці дивана позаду неї. Усі з цікавістю мене роздивлялися. А я, як дурепа, стояла і дивилася в сірі очі.

- Ава, ти хотіла мене бачити, - спокійно промовив Марат, коли мовчання затягнулося.

- Так, - я зацьковано кинула погляд на Чернова.

Видимі мною фотографії цієї людини, так само, як і фотографії Марата, не передавали тієї аури владності, яка оточувала цих двох. Я протверезіла і зрозуміла, яку тупість зробила, але як виплутатися не уявляла. Допомога прийшла звідки не чекала:

- Мар, мабуть, дівчина хоче поговорити з тобою наодинці, - кажучи це, Мирослава вичікувально дивилася на чоловіка.

Мар?! Вони такі близькі?

- Чому ж, я теж хочу послухати, - проігнорував натяк дружини Чернов, випробовуюче дивлячись на мене.

- Ігнат! - гаркнула Мирослава.

Той перевів погляд на дружину і ніжно поцілував у скроню. Марат лише байдуже за всім цим спостерігав, не втручаючись. Мирослава співчутливо подивилася на мене. Блондинка ж зовсім знахабніла - демонстративно поцілувала Марата в куточок губ. Він не відхилився, не скривився, а спокійно, типу так і має бути, прийняв подаровану ласку.

Вони реально сиділи тут учотирьох і відпочивали. Марат переступив мене. Можливо, й хотів просто за інерцією, як гарну картинку, яку обов'язково треба отримати. Перемудрили ми з Ігорем Сергійовичем. Я тут зайва. Йти як побита собака було принизливо.

- Бачу ти зайнятий. Нічого важливого. Вибачте, що завадила.

Перед тим як розвернутися і піти, я встигла помітити гордовиту посмішку блонди і злу Мирославу, яка осудливо дивилася на причину моєї ганьби. А ще з пам'яті навряд чи колись зітреться чисто по-чоловічому красиве, але таке байдуже обличчя Марата.

- Ава, ти де пропала? - усі накинулися на мене, щойно я повернулася до нашого столика.

Те, що про мене щиро турбувалися, було приємно, але дірка, що утворилася всередині, не давала нормально дихати. Я все ж переступила межу. Ідіотка, адже з самого початку було зрозуміло, чим усе це закінчиться. У таку людину неможливо не закохатися. Знала і продовжувала грати. На що я сподівалася? Що вся така з себе досвідчена жінка-вамп? Дурепа, я! Падати з висоти своїх очікувань і звалитися на асфальт - страшенно боляче! Але не смертельно!

- Чому така сумна? - Ярослав, який сидить поруч, обіймає мене за плечі.

Він не втрачає надії, і я даю йому шанс. Дивлюся на губи. Посланий сигнал хлопець сприймає правильно. Нахиляється до мене і цілує. Нуль, у моєму розумінні, набув нового сенсу. Я нічого, окрім мокрого руху чужого язика всередині рота, не відчуваю. Не варто згадувати інший поцілунок, але нічого не можу із собою вдіяти. Навіть від простих спогадів збуджуюся, заважає тільки хлопець, що обіймає поруч. Зніяковіло відстороняюся.

- Ава, ти віриш у кохання з першого погляду? - серйозно запитує Ярослав.

- Ні, - чесно відповідаю. 

- Будь моєю дівчиною, - непробивний тип.

- Я не знаю. Дай мені час, - мені вже все фіолетово, я морально виснажена, - Я додому.

- Я викличу таксі і відвезу тебе. Ти не проти? - мотаю головою, зараз я проти тільки, хіба що, глобального потепління. 

Ми з Ярославом за руки йдемо на вихід, де на нас чекає таксі. На відміну від входу, де все ще товпиться черга, тут на вулиці стоять лише кілька охоронців та кілька курців. Осторонь видно нашу машину, до якої ми і прямуємо.

На півдорозі мене ззаду раптово хтось боляче хапає за волосся і смикає на себе. Я врізаюся в кам'яні груди, і тут же сильна рука жорстко обхоплює мою талію. Мене огортає знайоме напруження феромонів навколо та, не дивлячись на зовсім не ніжні обійми, я полегшено видихаю.

- Даремно! - лунає загрозливий шепіт на вухо.

Усе відбувається за частки секунд. Ярослав приходить до тями від шоку:

- Гей, мужик, ти чого? - його белькотіння звучить невпевнено та жалюгідно, я очікувала більшого від нього. 

- Зникни! - одне слово та мій невдалий хлопець мовчки сідає в наше таксі та їде.

Марат робить кілька кроків назад, розвертає мене та, за горло, притискає до припаркованого поруч джипа. Тілом до мене не торкається, лише рукою стискає шию і стоїть дуже близько.

- Ти що за цирк тут влаштувала, малолітка недороблена? Вирішила мене на ревнощі взяти? Ти мене зі своїми ровесниками випадково не поплутала? І якого х*я ти взагалі в мій клуб приперлася? - злий Марат видовище не для людей зі слабкими нервами.

В очах починає збиратися волога. Сказати, що я злякалася, це нічого не сказати, але алкоголь притупив почуття самозбереження.

- А ти хіба забороняв мені тут з'являтися?