Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Далі Ларисці стало ще більш зле, ми реально злякалися, бо вона стала зеленкувата, як жабка. Довелося швидким темпом саджати її в таксі й везти до найближчої лікарні. Ми саме оформляли в приймальному покої Ларису після промивання їй кишківника й шлунку ( лікарі порадили лишити її в палаті до ранку), як подзвонив мій тато. Звичайно ж, не повірив у всю ту історію, що я її розповіла, лагідно обізвав Шахерезадою.
— То ти туристам будеш легенди Києва розказувати. Кажи правду, що там у тебе? – вперто не вірив тато.
Тоді телефон узяла Таньчина мама – Світлана Леонідівна й підтвердила все, що я наговорила. Тато пропонував, щоб я вже їхала додому, а Світлана Леонідівна висунула зустрічну пропозицію, щоб тато забрав мене з лікарні, бо вже глуха ніч і «дівчинці» не гоже самій великим містом вештатися. Тато миттю приїхав на таксі - і мрія Світлани Леонідівни збулася, вона його побачила. Я не зразу допетрала, що тато уже був на той момент не зовсім тверезий. У такому глиноподібному стані з чоловіків можна, як з пластиліну, ліпити все, що заманеться. Світлана Леонідівна не розгубилася-запросила його в гості, уточнивши, що вдома купа їжі, яка на ранок зіпсується, тому її терміново треба утилізувати. Де ви бачили, щоб чоловік відмовлявся від їжі? Уточню- святкової! Нонсенс! Мого батька двічі просити не треба! В таксі грузилися уже всі разом: тато, я, Танька і її мама.
— Мужик, де ти по ходу стільки красунь назбирав? – шуткував таксист.
— Твоє завдання цей цінний вантаж доставити за місцем призначення. Кажіть йому адресу! – розкомандувався тато. Навіть п’яний він ніколи не втрачав свого директорського амплуа. – І ще, шумахер, заїхати за квітами треба. Кіоск десь тут нічний є?- і простяг якусь велику купюру, демонструючи високий ступінь щедрості. Точно нетверезий.
— Я тебе поняв, чувак. Зараз проблєму порєшаєм! – очі засвітилися, план дій склався, як пазлик, сам собою.
І порішав – заїхав в якийсь закапелок, зник на п’ять хвилин і повернувся з трьома глечиками білосніжних орхідей. Світлана Леонідівна сяяла від щастя, ми з Танькою боялися ( машину трусило на столичних дорогах, як трактор на лугу), що ніжні білі квіточки пообпадають і лишаться самі стирчаки від тих орхідей.
Збулися дві мрії Світлани Леонідівни – вона не тільки познайомилася з моїм татом, а також поспівала з ним і потанцювала. Вони так зліпилися у тандемі, що я ледве умовила батька повернутися додому. Він вперто не хотів. Але дзвінок дядька Роми з сердитим ультиматумом його змусив дослухатися моїх благань:
— Серьога, ти куди зник? Я тут не знаю, що й думати. Ніни немає, тебе немає. Де ви? У якому бермудському трикутнику?
— Ромич, я, здається, закохався! – хотів тихенько сказати тато, але всі почули.
— Я теж так на п’яну голову вмію закохуватися. От як ти мені завтра по трезвячку все це повториш, може, й повірю. Так, у тебе пів години на те, щоб добратися додому.
Відпускаючи нас з батьком, Світлана Леонідівна наклала провіанту ще й з собою. На моє: «Не треба, вам самим нічого не лишиться!», вона тихенько нашепотіла мені на вушко:
— Нам вистачить, а от тобі завтра доведеться батька годувати чимось і того Цербера, що вдома лишився. А так нагрієш-і сніданок готовий. Бережи батька, він у тебе реально класний мужик!
І оцей «класний мужик» як тільки увійшов до хати – завалився спати, ледве встиг шапку, дубльонку та черевики зняти, а о сьомій ранку прокинувся, прийняв душ, нагрів сам налисників, що Світлана Леонідівна дала, і оголосив мені та спантеличеному дядькові Ромі:
— Сьогодні буду пізно. Багато справ! Здача об’єкту і подати проект на тендер треба.
— А любов твоя, Серьога, пройшла, сподіваюсь?- підчепив друга хрещений.
— Ні, не пройшла. Офігенна жінка! Мимо таких не проходять! До речі, я пам’ятаю, обіцяв з нею одружитися і ще мені бухгалтер потрібен. Зойка у декретну відпустку зібралася. Думаю, Свєта – те, що треба. У неї в хаті такий порядок, що і в справах має бути так само. Нінок, скинеш мені її адресу, я не запам’ятав.
Нінок, тобто я, стояла, немов укопана по саму талію, і розуміла, що життя обіцяє підкинути мені непоганий сюрпризик у вигляді класної мачухи і зведеної сестрички Тані. У серйозність намірів батька я вірила, він обіцянками не розкидається. Тим паче такими... Принаймні за стільки років я подібних заяв не чула від нього. І тут я тата розуміла, бо мама Таньчина реально була чудовою жінкою.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.