Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Любасова почала плакати й перелякано скімлити, що труп, що смерть, що ця розбійницька коляда тільки нещастя принесла. Добре, що хоч мала Розалька не пробудилася: вона врешті-решт заснула, натомлена, в обіймах однієї із сестер.
— Годі, бабо. Я сказав.
— Михаїле! — Морцин, стурбований, торкнувся руки ватажка. — Зробімо, як вона каже. У Рубіна Колькопфа цього року одна дівка скрутила собі шию. Чогось там після її смерті не допильнували, то вона ще три місяці ходила і страшила.
— Бридня! Не могла жидівка страшити, бо жиди не мають душі, — відмахнувся Михаїл.
Проте врешті-решт дозволив, щоб Любасова зайнялася тілом по-своєму.
Тож поклали труп Сикавки на застеленій свіжим простирадлом лавці, очі прикрили срібними крейцерами, біля голови запалили товсту свічку, а вікна заслонили шматками полотна. Господиня наполягала, щоб обмити труп свяченою водою, і навіть сягнула по олов’яний глек із кришкою, в якому її тримала, бо хто таке бачив, щоб християнський дім і без свяченої води. Лиш Михаїл її за це обсобачив. А коли стара плачливим голосом заспівала «Добрий Ісусе, ти наш Господь», ватажок дворових наказав їй замовкнути.
— Таж він підніметься, якщо його не оплакати. Нехай і бандит, але чому має після смерті блукати?
— Я вам дам бандита! Стуліть писок, добра жінко, бо зараз будете лежати біля нього.
Тим часом пробудилася мала Розалька.
— А що з ним? — показала пальцем на тіло Сикавки. — Мертвий?
— Не помер, лиш напився і спить. — Мацейка міцно обняла сестру.
— Помер, помер, — зарипів розлючений Михаїл, передражнюючи тоненький голосок дитини. — Здох, як пес. Що ви, хами, дитину обдурюєте?
— Ага, — сказала Розалька й пискливо заголосила: — Доообрий Ісууусе, тии наш Госпооодь…
— Курва, Морцине, іди визирни назовні, чи ті розбишаки не підходять.
— Михаїле, але там, у сінях змія… Ми ж не вбили її.
— Добре, лишайся тут, придупок. З бабами, де твоє місце. Сам піду.
Він вийшов надвір. Затримався одразу за порогом. Заметіль ущухла, світ стояв, оповитий темрявою. Скрізь було тихо.
— Бачу вас, скурві сини! — вигукнув він, хоча нікого не помітив. — Геть звідси, але вже швидко, бо голови повідстрілюю!
Зимова ніч не відповідала. Михаїл сплюнув, стиснув міцніше перечницю й відійшов за ріг відлити. Здригнувся, бо йому здалося, що хтось сидить, обіпершись на стіну, і чекає на нього. У напівтемряві розпізнав безголове тіло Собека Кульпи, залишене тут, напевно, бескидниками. Він полегшено зітхнув.
— Не гнівайся, Собеку, — буркнув він і висцявся біля самого замороженого тіла. Сеча випалювала дірки в снігу. — Це не для тебе була робота. Ой, ні.
Раптом з халупи долинув рейвах — крики, писки дівок, плач дитини. Михаїл вилаявся, поправив штани й побіг назад. Ледве завернув за ріг, як побачив темні постаті бескидських розбійників, які зіскакували з даху й вривалися один за другим у сіни. Було їх чоловік шість.
Весело співаємо,
Хвалу Богу даємо,
Гей коляда, коляда!
Розбійники співали, а Михаїл рушив за ними тихесенько, як лис, що прокрадається до курника. З пенька біля дровітні вирвав сокиру і зважив її в руці. Так, то була добра сокира. В хаті придасться більше, ніж пістоль.
Потихеньку всунувся до сіней. Зайва обережність — у хаті панував такий шарварок, що на нього ніхто не звернув би уваги. Дворові не здавалися, хоча бескидників було більше.
Михаїл уже збирався увійти в хату й розвалити кому-небудь голову, коли з-під порога, наче чорна блискавка, підхопилася змія. Поставила сторч сталеве тіло майже на висоту очей Михаїла й люто, по-котячому, засичала. Жовті плями на голові гада блищали в напівтемряві. Дворовий відступив на крок, але одразу ж збагнув, що це не змія, а вуж, хоча й надзвичайно великий; а вужі не отруйні і не кусають. Тоді він замахнувся сокирою, аби поцілити нею гада в голову.
Змій спритно ухилився і вкусив Михаїла в литку. І зник. Може, сховався в якомусь темному закутку. А може, розчинився у повітрі. Михаїл упродовж кількох страшних хвилин стояв не рухаючись. Біль спочатку був не сильний — не сильніший, ніж коли вколотися голкою. Проте з кожною хвилиною він посилювався й розходився вогнем по нозі. Дворовий засичав і, не думаючи про товаришів, яких різали за стіною, втік до стайні.
Дворових гнідих не було. Розбійники або вкрали їх, або випустили на волю. Михаїл скочив без сідла на Любасового коника й стукнув його п’ятами в живіт, але тварина виявилася впертою, як осел, або розумною, як біблійний патріарх, і навіть не думала виходити на мороз. Наглядач вилаявся собі у вуса, схопив повішену на гвіздку олійну лампу, шкіряним ременем тісно обв’язав над коліном укушену ногу й вибіг надвір.
Село спало, огорнуте ніччю. Настала та година, коли сняться найглибші сни, заховані під теплими перинами. В жодній із сусідніх хат не горіло світло. Михаїл бігав від оселі до оселі, гатив у двері й кричав:
— Відчиняйте! Іменем вельможного пана, відчиняйте!
І кожного разу відповідала йому сповнена напруженості тиша. Він добре знав, що хлопи не сплять, бо гатив у двері так, як міг би гатити у віко труни хтось похований живцем.
Він добре знав, що ніхто не відчинить.
Після якоїсь чергової хати в нього запаморочилося в голові, і він мало не впав. Насилу дочвалав до найближчої стодоли й звалився на купу соломи. Підвернув холошу штанів.
Виглядало це геть зле. Вся литка посиніла й опухла, а від сліду укусу повзла вгору червона смуга.
Михаїл з моторошним спокоєм зважив у руці сокиру. Шкода, що нема горілки, подумав. Деякі речі належить робити, лише добряче хильнувши. Але не мав ані краплини. Нічого не поробиш.
Він розмахнувся й щосили рубонув сокирою в коліно.
Біль розірвав Михаїла надвоє. На чверті, на дрібний мак. Сокира увійшла глибоко, розтрощила кістки, і її було важко вирвати. Дворовий, однак, якось її висмикнув і вдарив знову. І знову. Швидко, ще швидше. Встигнути, поки біль не огорнув його голову вогняним саваном, поки голова не зрозуміла, що діється, бо тоді все дарма, бо тоді Михаїл жахнеться і не дасть собі ради.
Навіть не було багато крові.
Михаїл умирав з кожним ударом. Нога вперто трималася тіла. Він уже знав, що не дасть тому ради.
— Дай-но допоможу тобі, — сказав Сикавка.
Михаїл подивився на нього непритомним поглядом.
— Ти помер.
— Е, ні. Всього лиш напився і спав.
Сикавка обіруч схопив сокиру й одним ударом відрубав товаришеві ногу. У Михаїла під черепом спалахнуло колюче сонце, і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.
