Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Що там?

— Не знаю, але воно сичить. Наче змія.

— Дурний, нема зараз змій. Усі сплять під землею.

— Михаїле…

— Їдь же, їдь же. Я буду за тобою.

І Собек зник у сніговій заметілі, але Михаїл не зрушив навіть на пів кроку. А тоді заіржав кінь, хтось крикнув раз і другий — не сказати, близько чи далеко, бо звуки блудять і плутаються в завії. У темряві, однак, щось зануртувало й порушилося, і невідомо коли на краю світла, що падало від порогу, з’явилося кілька темних постатей.

Одна з них міцно тримала Собека, приставивши йому до горла кривий ніж. Михаїл умить схопив Мацейку Любасівну, що стояла поряд, заслонився її тілом і приставив їй до голови перечницю з шістьма дулами.

— Ховатися до халупи, — буркнув своїм товаришам. — І ані мур-мур.

— Слава Йсу! — гукнув хтось із тіні.

— Відпердолься, щуре! — відізвався Михаїл.

— Ууу, і гарно то так відповідати добрим християнам?

— З бандитами не розмовляю.

— Ну бачиш, а ми часом мусимо. Хоч би й зараз.

— Відпусти хлопця й дай нам проїхати, бо розвалю дівці голову. — Михаїл струснув пістолетом. Мацейка зойкнула й захиталася, наче п’яна: ноги її не тримали.

— Легше, легше, пане дворовий. Спершу віддайте господарям усе, що награбували, і вийдіть усі з дому, скільки вас там є. Зброю лишіть на порозі, а самі роздягніться до пояса, щоб ми могли відміряти вам панську кару. Кара не буде надмірно суворою: кожному двадцять п’ять ударів. А коли повернетеся до седлиського двору, до того гнізда негідників, то не забудьте сказати, що це вам бескидники доброго Якуба Шелі так випестили спини і що те саме невдовзі учинять вельможному панові.

— Годі балакати, ліпше звільни нам дорогу.

— Маємо вашого хлопця.

— Гівно ви там маєте.

Глухо ляснуло, наче в лісі тріснула від морозу букова гілка, і голова Собека Кульпи розлетілася кривавими клаптями. Хтось скрикнув. Хтось вилаявся.

— Підступіть лиш на крок, і дівка стане наступною.

Бескидники завагалися й відійшли за межу світла. Дворові в сінях аж захлинулися.

— Михаїле, — прошептав Морцин. — Щоб так нашого…

— Він ніколи не був наш. Таким вірити не можна.

— Торкніться лиш когось, і жоден із вас не вийде живим! — вигукнув хтось із бескидників.

— Не гавкай так багато, плюгавцю. Висуньте тільки носи з тіні, то виріжемо тут усіх до одного. І колядників, і дівок, і добрих господарів наостанок.

— Не вийдете звіди. Залишатимемося тут цілу ніч.

— Як і ми. Тільки ми в теплі.

Бескидники зникли, наче їх ніколи й не було. Михаїл увіпхнув Мацейку до сіней і замкнув на засув двері. Підпер їх ще великою діжкою, бо засув був не дуже надійний. Бо в ті часи не було в селах інших злодіїв, крім дворових, а жоден засув не допоможе від грабіжника, за яким стоїть закон.

— Пильнуй вихід, Сикавко, — буркнув ватажок дворових одному зі своїх помагачів. Сикавка, кремезний і тупий бандит, імені якого ніхто не пам’ятав, засів у сінях, де почав шкрябати собі лисину довгим ножем. Ватажок банди знову сів за стіл і по стукав пальцем по порожньому олов’яному кухлику. Старий Любас слухняно налив по вінця горілки. — Випиймо ще. Горілка роз’яснює думки.

— Гей, Михаїле, а що з ними зробимо? — Морцин показав на Ангела, Диявола та Ірода, що висіли під стелею.

Перший стогнав, схлипував і безустанно крутився, а двоє інших хіба зомліли, бо зовсім не ворушилися. Михаїл знизав плечима.

— А хіба то наша справа? Хай собі висять.

Хвилини минали в тиші. Дворові вже не сміялися і не співали. Любаси й колядники з тривогою до них приглядалися. І ніхто навіть не шарпнувся, хоча було ж їх більше, ніж бандитів, а музиканти аж ніяк не належали до слабаків і на суботніх танцюльках першими рвалися до бійки.

Минула північ, коли мала Розалька, яку колисала Мацейка, раптом розплакалася. Не допомагало ні погладжування по голівці, ні заспокійливі слова, які шептала старша сестра. Наче хтось відкрутив у дівчинці краник зі сльозами.

— Заспокой уже нарешті оте байстря, бо я їй голову відріжу! — гримнув раптом Морцин.

Розалька у відповідь розплакалася ще сильніше, аж здавалося, що від того плачу розпадеться надвоє.

— Хвоста собі відріж, баране, — сказав Михаїл втомленим голосом.

А тоді щось хрипко, по-ведмежому заревло, і то не була Розалька. В хату увірвався Сикавка, напівзігнутий і з зеленою мордою.

— Змія! Мене вкусила змія!

— Та чи ви всі подуріли з тими зміями?! — не стримався Михаїл. — Зараз, курва, зима! Нема змій!

Сикавка у відповідь лиш упав на коліна й виригав усе, що було у нього в нутрощах. Витер вуса рукавом.

— Михаїле, я знаю… — видихнув він нарешті. — Але в сінях була змія. Виповзла не знати звідки… І вкусила, коли я хотів її вбити.

Лисий дворовий засукав рукав. На передпліччі було видно дві криваві дірки, одна біля другої. Михаїл розглядав їх якийсь час, після чого наказав Мацейці промити рану, а сам почав дерти корпію з простирадла.

— Я помру, Михаїле. — Сикавку прошив дрож. — Помру, правда? Собек теж чув змію. Усі ми тут помремо.

— Стули писок, дурню. Та гадина, певно, восени приповзла до сіней, до тепла, і сховалася в якійсь дірі, а тепер вилізла, бо зчинився рейвах. Дай сюди руку. — Він полотняними стьожками перев’язав руку Сикавки вище ліктя, надрізав ножем шкіру між ранами, висмоктав кров і сплюнув на землю. Під кінець облив руку товариша горілкою, щоб кров надто швидко не згорнулася. — Ну, нехай чиститься. Не помреш. А зараз випий.

Сикавка, наче кліщ, присмоктався до бутля й пив, і пив, і пив, бо щось його страшенно сушило.

Дворові тимчасом шукали змію по всій хаті. Відсували ліжка і лави для спання, заглядали за піч і під поставлені в коморі мішки із зерном і борошном, залишені господарям, бо ж дворові не були бандитами, вельможний пан посилав їх тільки по те, що їм належалося. Було чи не було, а гада треба вбити. В якийсь момент Сикавка задихнувся, напружився, як заспаний котяра, і впав. Струснуло ним ще два рази, як це буває з одержимим духами. І вже було по Сикавці.

— Господи Йсусе, помер! — зойкнула Любасова. Любасівни в плач.

— Ти і ти, — Михаїл показав на Йонтека Гацу й дударя. — Винесіть його в сіни, най там наразі лежить.

— Але як же це, добрий пане? — господиня перелякано піднесла догори руки. — Треба його на застеленій лавці покласти, вікна сукном заслонити, бо якщо в них смерть зазирне, то в хаті й залишиться…

— Та кладіть його, де хочете, але вікна не