Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Аслан із Джекі водночас здригнулися. Це не було схоже на звичну нічну канонаду, обопільну стрілянину, щоб позбавити ворога сну. На лівому березі, ховаючись за сивими пасмами туману, щось рухалося. Виразно гуркотіли мотори, чулася лайка та крики. Біля Ярмаркової площі застрекотів кулемет.

— Трясця...

У голові Джекі заметушилися думки, одна страшніша за іншу. Федя... вони змогли вибити інформацію? Чи, може, він уже... мертвий?

— Саме про це я й казав,— холодно констатував Аслан.

Їхня оборона хистка, командний склад майже втрачено. На що сподіватися?

— Що мені робити?! — вигукнула Джекі.— Як я можу допомогти?!

— Допомогти... ти не допоможеш. Хіба якщо зможеш воскресити Яблонського,— Аслан закинув на плече ракетомет.— Попередь чергових унизу. А тоді сховайся. Це найкорисніше, що ти можеш зробити.

Джекі бігла донизу, не розбираючи сходинок. Вона хапала за рукава людей, кричала, вказувала нагору, а звуки вибухів дедалі гучнішали й чіткішали. Джекі пролетіла через неф собору, кинулася до Тео й упала навколішки. Він нерухомо лежав горілиць. Дівчина завмерла і не могла вдихнути. Він... він дихає? Чи...

Груди Яблонського ледь помітно здійнялися, він важко видихнув.

— Тео... Тео, ріднесенький,— Джекі взяла його обличчя в долоні й поплескала по щоках.— Отямся. Будь ласка. Отямся.

Він сіпнувся й поволі розплющив очі, але погляд був каламутний, здавалося, він нічого не бачив.

— Тео, біда. Вони наступають.

Яблонський кілька разів сонно кліпнув, але Джекі не була впевнена, що він її розуміє.

— Починається штурм. Ти нам потрібен.

— Я... я не...

— Ні, послухай,— урвала вона його.— Ти можеш... нам допомогти. Встанови ширму.

Джекі відчула, як Тео завмер, нарешті усвідомивши, що вона пропонує. Він розтулив рот, ніби хотів вимовити щось уголос, але не наважувався.

— Але ж тоді він... може...

— Так,— схлипнула Джекі.— Він може не витримати болю й померти. Але ти принаймні матимеш шанс щось зробити.

— Я не можу... я вже не зможу...

— Можеш. Я допоможу,— вона щосили вщипнула його.— Відчуваєш? Це твій біль. Сконцентруйся.

— Женю...

— Ану ж! — люто вигукнула вона.— Як тебе звуть?!

— Женю, я нічого...

— Ану ж, хай тобі чорт, Теодоре Пйотре Яблонський! — вона витягла з його халяви ніж і вколола його долоню.— Ти це відчуваєш?! Відчуваєш?!

Тео важко дихав, з грудей вихопився стогін. Хлопець заплющив очі та зціпив зуби. Джекі люто стерла зі щік сльози і стиснула його руку. Біль допомагав йому. Яблонський повільно, крок по кроку, повертався у власне тіло і розум. Джекі могла лише уявляти, який саме спогад він обрав, щоб остаточно відокремити свою свідомість від Фединої, але це було щось неймовірно могутнє, спогад, який тримав його за душу і мав над ним виняткову владу. Тео глибоко вдихнув і ворухнув плечима. Джекі підвелася і застигла над ним. Хлопець повільно сів. Кілька секунд він мовчки сидів, охопивши долонями голову.

— Сподіваюся, ти розумієш... що накоїла... що ми накоїли...

Джекі відчула, як до горла підкочується нудота.

— Стули пельку і знайди Аслана. Ти йому потрібен.

Вона схопила його куртку, яку раніше принесла Катажина, і накинула йому на плечі. Тео підвівся з матраца і непевною ходою пішов до виходу, навіть не глянувши на неї.

— Лягай!!!

Тео впав на крижану бруківку. Десь у темряві просвистів снаряд, і будівлі на Михайлівській площі здригнулися від потужного вибуху. Навіть громаддя собору, здавалося, підстрибнуло і застогнало. Тео повільно звів погляд. Попереду за будинками щось палало — заграва висвітлила велетенський стовп куряви в повітрі. Тільки-но він зібрався підводитися, праворуч знову вигукнули. Тео зіщулився і обхопив руками голову. Новий вибух прогримів десь поблизу Соборної вулиці — можливо, навіть влучили в маєток Яблонських.

Тео підвівся з бруківки й обтрусив з одягу чорний від кіптяви сніг. Негайно треба побачити всю картину. Потрібно опинитися вище. Він поглянув на собор.

«Freiheit oder Tod».

Обвуглений, пошарпаний плакат досі висів уздовж стіни. Тео швидко вибіг гвинтовими сходами й опинився на оглядовому майданчику.

В ніздрях залоскотало від гару. Вітер сатанів — потужний подух мало не скинув його вниз. Тео вчепився у крижані ґрати на самому краю і дістав з кишені тетранокль.

Уся північна частина Аристократичного району палала. За річкою рухалася незліченна кількість військ. До міста йшли танки — то були російські «ведмеді» і «рисі», гуркотіли бойові машини. Тео примружився, намагаючись порахувати кількість, але раптом його погляд упав на один з пагорбів за межами міста.

— O, kurwa...

Це була «Каталіна» — найпотужніша на світі мортира. Навколо величезного жерла метушилися солдати. Раптовий спалах, гармату огорнула пара. Тео вчепився в ґрати, собор струсонув вибух. У повітря вивергнувся стовп диму. Будинок на сусідній вулиці за мить перетворився на руїни.

Яблонський сховав тетранокль за пазуху і поповз до дверей. Спустившись на площу, він побачив Аслана. Обличчя вигнанця було суворе, зосереджене. Він швидко перетинав площу, стискаючи в руках ракетомет.

— Здоров був, вояче!

Вигнанець обернувся і закляк. Його очі розширилися, він зблід і прошепотів щось під ніс, ніби побачив привид.

— У них «Каталіна»,— промовив Тео.

Аслан поправив лямку ракетомета.

— Та й нехай.

Тео гірко посміхнувся. Він навіть тішився з того, що не мав чого втрачати. Ніхто, крім Джекі, не знав, що цієї ночі він був смертником і щомиті міг упасти замертво. Хай як закінчиться ця ніч для Аслана, Джекі, вигнанців і решти захисників Леобурга, його шанси дорівнювали нулю. Оздемір не випустить Федю живим. Питання лише в тому, скільки ще часу триватиме його агонія.

— На тебе зачекалася друга лінія, Яблонський.

— Уже біжу!

— Тримай ось це,— Аслан зняв з плеча шкіряну торбу.— Там є кілька корисних штукенцій.

Вигнанці, які пробігали повз, тепер теж зачудовано юрмилися довкола нього, наче діти в зоопарку.

— Чого стовбичите?! — гаркнув Тео.— По місцях! Пішли, пішли!

Земля здригнулася під ногами, але цього разу вибухнуло на сході. Тео обернувся на спалах. За їхнім планом, відступаючи вглиб Аристократичного району, леобуржці мали підірвати...

— Австрійський міст,— Аслан дістав годинник.— Ми починаємо.

Лейла сиділа біля стіни, дослухаючись до вибухів, що руйнували місто. І Леобург, і вона сама навряд чи доживуть до світанку. Лейла подумала про Яблонського. Оце іронія: свою останню ніч вона провела з чоловіком, якого, як їй здавалося, щиро ненавиділа. Вона не розуміла, навіщо це зробила. Коли Тео прийшов, у неї не лишилося нічого, крім гніву,