Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

У коридорі хтось закашлявся, брязнули ключі. Лейла підійшла до дверей.

Охоронців було двоє. Розмовляли російською.

— Розколовся?

— Ти його бачив? Навіть якщо захоче — вже не розкаже.

Вони помовчали, тоді другий голос глузливо пирхнув:

— Не розумію, нащо вони катують бідолаху, якщо наші прийдуть от-от.

— Воно, звісно, так, але з його інформацією точніше...

— Трохи запізно йому розповідати,— хрипуче зареготав другий.— Може, й помилували б, якби щось корисне сказав, а так — клямка запала, як-то кажуть. До ранку наші все одно зрівняють їх із землею.

Охоронці відійшли від дверей. Лейла глибоко вдихнула. Зовні щось відбувалося, але що саме? «Зрівняють їх із землею». Вона підштовхнула хисткий столик ближче до стіни і влізла на нього. Тепер вигнанка бачила сумні поля з ріденькими гайками, що оточували леобурзьку в’язницю. Попереду в сутінках вбачався якийсь рух, подекуди темряву прорізували спалахи блідого світла. Аби краще розгледіти, дівчина притулилася до холодних ґрат. І раптом зрозуміла, що старі грубі стіни в’язниці трусяться, наче хворий у пропасниці, а те, що вона спочатку вважала за нічний туман, виявилося пелехами густої, важкої пари від сотень машин, що рухалися.

Лейла вдихнула, але видихнути не змогла.

На Леобург повзли танки. Не один і не два, як раніше. Вкриті товстим шаром броні гіганти перемелювали гусеницями тьмяну траву і грудки мерзлого ґрунту, лишаючи чорні смуги на припорошеній снігом землі. Старовинний дуб, що виріс тут значно раніше за Леобург, затріпотів, наче тростина, коли поруч з ним, майже торкаючись бронею, проскреготів російський «ведмідь».

А тоді й у небі, десь над темними хмарами, заревли мотори.

Під Лейлиними ребрами закололо, тільки-но вона звела погляд угору.

Танки ніколи не приходять самі. Їм прокладають дорогу бойові дирижаблі.

— Один... два... три...— в горлі пересохло.— Десять...

Оздемір міг розповідати про добровольців з російської громади все, що заманеться, але сьогодні їх атакувала Росія.

Бузкові сутінки швидко поглинала густа чорна імла, сестри-жалібниці запалювали лампи. Джекі втратила лік часу. Вона ані на мить не полишала Тео. Його судомило, потім він задихався, тоді складався навпіл і гарчав від болю, але згодом затихнув. Так він і лежав уже кілька годин, і тільки слабке дихання свідчило про те, що він — а отже, і Федя — ще живий.

Джекі довго лежала поруч, обійнявши Тео однією рукою і притиснувшись до його плеча, і жадібно ловила ледь відчутний стукіт серця, а тоді її долоні торкнулася Катажина — Джекі кликав лікар Шварц, і вона неохоче підкорилася. Лише б не радили їй відпочити.

Джекі пересувалася, наче вві сні. Її худі білі руки у тьмяному газовому світлі здавалися прозорими і працювали майже без її участі — перебинтовували, підтикали подушки, витирали піт з чола пораненого. Вигнанці з подивом роздивлялися її коротке скуйовджене волосся, яке раптово змінило чорні чепурні локони, але вона не збиралася нічого пояснювати. Допомагаючи леобурзьким лікарям, Джекі знемагала від люті й роздратування. Нащо вони забрали її? Вона має бути з Тео. Вона повинна бути там., коли він... Дівчина похитала головою, відганяючи безжальні думки, і зиркнула на матрац. Тео лежав у тій самій позі, Катажина прикладала до його чола вологий бинт. Джекі рвучко стягнула з обличчя маску і вдихнула вологе повітря собору. Раптом вона відчула, що задихається. І тоді побігла.

Джекі бігла гвинтовими сходами так, ніби її переслідував вогонь. Вона заскочила на оглядовий майданчик і притулилася до шорсткої кам’яної стіни. Вітер шарпав поділ її сукні, влітав у легені й обпікав холодом, вона жадібно хапала крижане повітря, але ніяк не могла надихатися, ніби горло стискала чиясь рука.

На краю майданчика сидів Аслан. Він бурмотів молитву, покірно схиливши голову, і в цьому видовищі було щось магічне — застигле місто, оповите молочною імлою, наче саваном; тривожні хмарки, що плинуть на тлі повного місяця, і самотня постать, яка молиться на краю світу Вигнанець підвівся, згорнув килимок і обернувся до Джекі.

— Вибач...— прошепотіла дівчина.— Я не хотіла заважати.

Він хитнув головою, тоді обернувся до міста, ніби звертався до нього.

— Неспокійно. Занадто тихо. Сьогодні буде дуже, дуже довга ніч.

Від його голосу руки Джекі взялися сиротами. Аслан говорив так рідко, що Джекі здавалося, ніби вона відчуває вагу кожного його слова. Вона соромилася заговорювати до нього перша, але і втекти не дозволяв інтерес, що дзижчав усередині, наче оса в банці.

— Та і нехай. Я щодня готуюся. Але все одно боюся.

— Чого?

— Смерті. Страшенно боюся вмирати.

— Краще бійся жити неправильно.

Коліна підігнулися, Джекі сповзла по стіні, опустивши важкі гарячі повіки. Аслан усівся навпроти, схрестивши ноги.

— Воїн помирає, стискаючи в руках зброю. І судного дня він ітиме поруч з пророками, і рани його сяятимуть яскравіше за золото.

Аслан замовк. Джекі хотіла щось запитати, але голос зрадив їй. Зі сходів війнуло вогким затхлим повітрям, ніби дихнула сама смерть. Джекі завмерла, а в глибині міста раптом почувся дивний звук. Бам-бам-бам. Так далеко, ніби пульс самої землі. Чи їй здалося? Повітря на мить сповнилося гіркувато-солодкого аромату. Мускус? Усе зникло, коли Аслан порушив тишу:

— Полеглий воїн має право забрати з собою в рай сімдесят душ. Тих, хто йому дорогий. Смерть за свою землю — не покарання. Це найвища нагорода.

— Ти воюєш, щоб померти?

— Жодна війна не починалася заради життя. Я воюю, бо вони забрали в мене одну Батьківщину, і я не можу втратити і другу.

Леобург тривожно мовчав. Може, вони всі вже давно мертві, просто не встигли цього зрозуміти? Коли це сталося? Коли танки Оздеміра знищували вогнем і отруйним газом усе живе на своєму шляху? Чи коли нізвідки, розриваючи бетонні стіни і підлогу, харкаючи грудами землі, просто у їхню штабну вкрутилися сталеві бури субтерини? Чи коли Джекі тягли до мосту, а Федя залишився позаду, так близько і водночас так невблаганно далеко? Джекі звела погляд на свого співрозмовника, що спирався на тубус французького ракетомета.

— Ти забереш мене, Аслане? Обіцяєш?

Він ледь помітно всміхнувся. Й усмішка ця була така блаженна, ніби він бачив не її, а позолочену, іскристу браму раю.

З боку річки знову глухо загупало.