Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Вилетівши за межу Драґару, я ще деякий час летів над Посадковими луками, поки не дістався горбистої місцевості що вкрита лісами. Нічийні землі все так і залишилися диким місцем, де ніхто і ніколи не суне свого носа. І цей факт мене не аби як тішив, адже не потрібно було натикатися на когось ще у цьому лісі. Почавши підлітати до вже знайомого мені місця. Хоч і добряче так запущеного, але розпізнати його в мене вийшло.

Приземлившись біля будинку я прийняв людську форму. Трава виросла до самих колін, а один бік будинку затягнув зелений плющ. Вікна були брудними, а стіни де-не-де починали вже обсипатися. Ще трохи і цей будинок і зовсім має розвалитися. Я зайшов у будинок. Все залишилось лежати на своїх старих місцях, але відмінність була лише одна. Всі речі вкривала величезна гора пилу і павутиння що встигло нарости. У приміщенні відчувалася легка прохолода і важке затхле повітря. Я пішов у глиб будинку, проходячи повз кімнати що були освітлені лише одним сонячним світлом що проникав через брудне скло, що в деяких місцях було тріснуте ато і зовсім розбите. 

Зайшовши до своєї кімнати я застиг на місці. В голову лізли спогади коли я був тут останнього разу, і вони були не найкращі. Адже саме в цей останній день, саме тут мене і отруїла Ілайя щось підсипавши у їжу. І чому я взагалі вирішив її сюди привести? Тому що надіявся що вона мене кохала як і я її? Можливо. І це доказ того, що я був повним дурнем! Раз дозволив їй мене обдурити. Дозволяв собі вірити її солодкій брехні і не звертаючи жодної уваги на очевидні докази цієї брехні. Які я просто не хотів помічати і тим паче визнавати. От і отримав.

Я провів рукою по обличчю і натрапив на щось… Підійшовши до дзеркала я недбало витер поверхню якоюсь ганчіркою і поглянув на себе. На власному обличчі я знайшов три довгі шрами що йшли по правій частині обличчя. Значить шрами на грудях це ще не все, що я маю. Цікаво, про що я ще не знаю стосовно того, що сталося з моїм тілом?

Прибравши волосся рукою, притримавши його, щоб краще розгледіти власне відображення. Повернув голову до дзеркала правою стороною. 

– Да, не дуже привабливий вигляд я маю.

– Тарґасе, ти мене чуєш? Досить уже ховатися. Виходь. 

Гукав я свою другу сутність всередині себе.

– Тарґасе… я маю щиру надію, що ти мене просвітиш звідки взялися ці шрами? – намагався взяти його каверзою, але він не відповів. 

Адже, схоже увесь цей час керував тілом саме він…, а я… Що я робив? І чому я нічого не можу пригадати? І хто та жінка з приємно бузковим ароматом?

В пам’яті спливло її стурбоване обличчя коли я тільки прокинувся, на її щоці був бруд і частинки запікшої крові. Здається вона назвалася, як Марія? В її словах я не відчув брехні. Отже, це її справжнє ім’я? Але чому в мене є такі відчуття, що я її вже десь бачив? І цей загублений спогад викликав у мені і злість і… радість до цієї жінки?

Як же дратує! Те що я нічого не можу пригадати від того дня як мене відвели на аукціон, а власне тіло схоже пам’ята куди більше за його власника! І саме це мене і бентежило. Що пам’ять тіла збереглася, а моя ні.

Я провів у Нечийних землях аж до самого вечора, копирсаючись у своїх старих речах. Прихопив з собою декілька комплектів з одягом який ще не розлізся, я повернувся до замку. 

Якщо я деякий час перебував у замку. Де саме знаходилася моя кімната у які я проживав? Спіймавши одну з покоївок я сказав, щоб вона провела мене туди, але як тільки я зрозумів куди ми йдемо…

– Ось Дарасе ваші покої – тихо виголосила. 

Моя кімната знаходилася прямо в притик з покоями тієї жінки! Ні, я тут залишатися не збираюся!

– Виділіть мені іншу кімнату, подалі від цієї – наказав їй, що покоївка боязко сіпнулася від мене.

– Т-так Дарасе. Зачекайте, я зараз. 

В її поведінці я відчував страх що крутився у ній. Пройшло стільки часу, а місцеві все й досі реагують на мене, так само як і тоді. Нічого не змінилося.

Я зачекав поки мені підготують нову кімнату в якій я зміг нарешті відпочити. Хоча навряд чи можна було назвати відпочинком вертіння пів ночі у ліжку і наявність дивних сновидінь, що не давали спокійно спати. Щоразу, як тільки мені вдавалося задрімати перед очима з’являлися сновидіння що викликали бурю відчуттів, які прокидалися від побачених спогадів, але як тільки я розплющував очі. Нічого вже не міг пригадати. Ні єдиного фрагмента з того, що бачив! Все що мені залишилося від них це розтерзані відчуття що били через край, змушуючи мій пульс битися просто з шаленою швидкістю.

Так, я промучився аж до світанку, поки мені це все не набридло і я знову не втік з території замку! 

Я навіть вирішував залишитися на Нечийних землях, щоб переночувати там, але… щось невідоме тягнуло мене назад до замку вже вдруге за день. Щось кликало мене повернутися саме туди. І надвечір я не витримав цього тяжіння і повернувся назад до замку. Я забрів на тренувальний двір для стражів, думав зайти до Кепа, але щось мене зупинило і я відмовився від цієї ідеї і пішов геть від стражів.

Мене страшенно тягнуло до тієї кімнати де вона мешкала! З середини так, все й вимагало піти в тому напрямку, але я на зло самому собі пішов у іншу частину замку! Прямо до себе в покої, поки не почув відлуння наближаючих до мене кроків.

– Зачекай.

Пролунало мені у слід. Моє серце радісно затрепетало від її голосу і мене розізлила така моя реакція. Я злився сам на себе! На власне тіло, що все пам’ятало! Я розвернувся на її поклик, але ж одразу пішов далі, бо всередині знову роздався трепет. Раптом я відчув легкий, теплий дотик до моєї руки і приємний бузок у повітрі поруч з собою… Ні! Припини думати про це!

– Відчепися! – гаркнув на неї якомога суворіше, висмикуючи свою руку.

– Та стій же, ти!

Вона перегородила мені дорогу собою, розставивши руки в сторони. 

“Відійди! Залиш мене у спокої! І досить за мене чіплятися начебто ми знайомі!” – волав собі подумки. А сам вже почав на повні груди вдихати її солодкий аромат, до мого тіла пристав нестерпний жар що змусив кров по моїх венах бігти швидше.