Читати книгу - "Сини змієногої богині"

землю, боялися оглянутися, щоб не дивитися на чорні дими, що здіймалися за Борисфеном…

Як запевняє історія, вціліла частина скіфського населення влилася в загальний потік великого переселення народів і перемістилася – хвиля за хвилею – на захід, де разом з іншими варварськими племенами згодом взяла участь у нападі на Римську імперію. Чи не так опинився у Римі і той скіф, котрий, ставши ченцем, – мабуть, не витримав крові та воєн – прибрав собі ім’я Діонісій Малий і запровадив нове літочислення від народження Ісуса Христа – більше ні на кого йому було сподіватися.

Звичайно, не всі скіфи були перебиті сарматами, готами чи гунами, не всі пішли на захід. Якась частина їх піднялася на північ, де й пристала до праслов’ян, званих антами, змішалася з ними, з часом асимілювалася і, розчинившись у слов’янському морі, передала йому свою кров і свої гени. Ось звідки серед русявих синьооких русичів з’явилася чорноока і чорноброва Україна.

Минули віки та віки, тисячоліття спливли. Давно зникли скіфи, вгомонились степи. А втім, скіфських степів уже немає – все розорано, забудовано, помережано дорогами. Тільки могили скіфські лишилися там і там – німі свідки минувшини – все, що зосталося од колись великого і могутнього народу. Але і їх не береже час, як не бережуть і люди. Хто лежить у тих могилах? Як їх звали-величали – того ніхто вже не скаже. Хіба що Іван Бунін:

Курган разрыт. В тяжелом саркофаге Он спит, как страж. Железный меч в руке. Поют над ним узорной вязью саги, Беззвучные, на звучном языке. Но лик сокрыт – опущено забрало, Но плащ истлел на ржавленой броне. Был воин, вождь. Но имя смерть украла И унеслась на черном скакуне…

Де-де залишились ще на Україні куці шматки Першостепу: в Хомутинцях, в Асканії-Новій, на Кам’яній Могилі, на Сіверському Дінці… І шумить на вітрах, срібними хвилями набігає тирса правічна, часів ще кіммерійців і скіфів, і ще ранішніх народів, невідомих нам, і шумить вона, як і тисячі літ тому шуміла, коли в степах неозорих, що здавались тоді безмежними і вічними, на гарячих конях проносились кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, алани. Не зникли вони з історії, з пам’яті, а «передали свою кров, свій досвід, свою віру, свою пам’ять спадкоємцям. І дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути. Як же інакше? Тоді степи просто втратили б свій духовний смисл. Адже коріння є. Глибоке коріння. Хай пішла якась частина племен на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди залишалася на місці, на батьківщині своїх предків» (К. Сушко. «В степи заповедной»). А тому, що вони, пращури наші, були, є і будуть, є і ми, їхні далекі онуки, правнуки, праправнуки і пращури. І коли я дивлюся на вишивані українські рушники чи сорочки-вишиванки, перед внутрішнім зором зринають неокраї степи, далина, вершники в гостроверхих башликах, коні іржуть, скриплять вози з повстяними кибитками, табуни мчать – від скіфських аплікацій пішли українські вишивані рушники і багато чого іншого. Може, їх вперше на зорі людства вишила та, хто нині стоїть закам’яніла на могилі чи й просто в степу? Гляну на скіфську бабу і забринять у пам’яті рядки поетеси:

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба, стоїш в степах… Курай і бугила… Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?! За сто віків дитя не привела! Були б у нього кремінь-ноженята, ото вже б гупотіло по ланах! Л. Костенко.

Не привела. І вже не приведе. А були ж у неї колись діти, був народ, була Скіфія – де вона? Куди поділась, у які світи пішла? І чому до неї не примчить на коні її чоловік? Куди все те поділось, пощезло? Не гупотить більше скіфське дитя – відгупотіло своє, відлопотіло, відщебетало. Десь у пониззі Дніпра, в легендарній Гілеї живе дочка Борисфена, напівжінка-напівзмія, богиня й прамати скіфська. Виглядає синів своїх, дивується: де ж вони? Чому не йдуть, не повертаються до неї, праматері своєї?… А над легендарною Гілеєю, над Подніпров’ям, як і тоді, як і тисячі тисяч літ тому щоранку сходить у небі ясноликий скіфський бог Гойтосір і теж дивується: де сини мої? В яких вони краях нині, у яких світах? І вчувається йому в степових вітрах тихий-тихий голос, вічне і невмируще: «Слава Гойтосіру! Дню білому, сонцю ясному, хлібові нашому золотому. Навіки слава!»