Читати книгу - "11/22/63"

— Що таке в світі могло трапитись із цим парубком, як ви гадаєте?

Касир подивився на мене й знизав плечима:

— Він не бажає публічності, і я його не ганю. Я сам жах як дуже кохаю свою дружину, і якби вона раптом померла, я теж не бажав би, аби мене знімали для газет чи показували мою зарюмсану пику по телевізору. А ви?

— Так само, — відповів я. — Гадаю, що так само.

— На місці цього парубка я не спливав би на поверхню аж до 1970-го. Нехай вляжеться цей ґвалт. Як щодо гарного головного убору до вашої куртки? Тільки вчора отримав партію фланелевих кашкетів. Зі зручними, щільними клапанами.

Отже, до нової куртки я купив собі й кашкет. А потім, помахуючи портфелем у цілій руці, прошкутильгав два квартали назад до автобусної станції. Душа воліла негайно їхати у Лізбон-Фолз, упевнитися, що кроляча нора залишається на своєму місці. Але якщо все там так, як і було, я навряд чи встою перед спокусою і скористаюся нею, а раціональна частка в мені розуміла, що після п’яти років прожитих в Країні Було, я не готовий до лобового зіткнення з тим, що в моїй уяві стало Країною Буде. Спершу я потребував відпочинку. Справжнього відпочинку, а не куняння в автобусному кріслі під вереск малих дітей та регіт піддатих дорослих.

При узбіччі стояло штук п’ять таксі, сніг уже не просто попльовував згори, а вихрився навкруги. Я заліз до першої машини, радіючи теплу з обігрівача. До мене обернувся водій, товстий дядько зі значком на виношеному капелюсі: ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Абсолютно мені незнайомий, але, коли він вмикав радіо, я знав, що те буде налаштоване на станцію WAJAB, яка віщає з Портленда, а коли він з нагрудної кишені потягнув сигарети, я знав, що куритиме він «Лакі Страйк». Який гук, таке й відлуння.

— Куди, патроне?

Я сказав, щоб відвіз мене до кемпінгу «Модрина» на 196-му шосе.

— Зробимо.

Він увімкнув радіо, й ми отримали «Міракелз», що співали «Мікі Мавпеня»[686].

— Ці теперішні танці! — пробурчав він, дістаючи цигарки. — Ніц більше не роблять, як ото лише вчать дітей труситись та вихлятись.

— Танці — це життя, — мовив я.

2

Реєстраторка була іншою, але в кімнату вона мене поселила ту саму. Звичайно, а як інакше. Плата була трішки вищою, і замість старого телевізора стояв новий, але до його «заячих вушок» було притулено те саме оголошення: НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ! Сигнал був так само паскудним. І ніяких новин, тільки мильні опери.

Я його вимкнув. Повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ. Засмикнув штори. А потім уже все з себе скинув і заповз у ліжко, де — якщо не рахувати напівлунатичного походу до туалету, щоб полегшити собі сечовий міхур — я проспав дванадцять годин поспіль. Коли я прокинувся, була глупа ніч, електрика не працювала, а надворі дув потужний північно-східний вітер. Високо в небі плив яскравий місячний серп. Я дістав з шафи додаткову ковдру і проспав ще п’ять годин.

Коли я прокинувся, світанок розписував автокемпінг «Модрина» ясними кольорами й відтінками, як на фотографії з «Нешенел Джеографік». На машинах, які де-не-де стояли перед кабінками, виднілася паморозь, і у власному віддиху я побачив пару. Я спробував зателефонувати, очікуючи, що результату не буде, але молодик в офісі моментально взяв слухавку, хоча голос мав ніби невиспаний. Безумовно, сказав він, телефонний зв’язок працює і вони радо викличуть для мене таксі — куди я бажаю їхати?

У Лізбон-Фолз, сказав я йому. На ріг Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху.

— До «Фруктової»? — перепитав він.

Я так довго був тут відсутній, що якусь мить мені це здавалося незрозумілою нісенітницею. А потім клацнуло.

— Саме так. До «Кеннебекської фруктової».

«Повертаюся додому, — повторював я собі. — Господи, допоможи. Я повертаюся додому».

Тільки це було не так: 2011 рік більше не мій дім, я перебуду там лише короткий час, тобто якщо взагалі туди дістануся. Можливо, завітаю всього на кілька хвилин. Мій дім тепер Джоді. Чи ним стане Джоді, щойно туди приїде Сейді. Сейді-дівчина. Сейді з її довгими ногами і її довгим волоссям та її схильністю перечіплюватися через різні речі, які трапляються на шляху… але в критичну мить там буду я, і я вловлю її в падінні.

Сейді з незайманим обличчям.

Вона мій дім.

3

Цього ранку водієм таксі була солідної будови жінка за п’ятдесят, закутана в стару чорну парку і в картузі «Ред Сокс» на голові, замість капелюха зі значком ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Коли ми повертали ліворуч, на шосе № 196, в напрямку Фолза, вона сказала:

— Ви чув новину? Знаю, що ні — цей бо кінець без ’лектрики, ге?

— А що за новина? — спитав я, хоча жахлива певність уже пронизала мене до кісток: Кеннеді мертвий. Я не міг знати, чи там якась катастрофа, чи інфаркт, чи чийсь новий замах вдався, але він мертвий. Минуле опірне, і Кеннеді все-таки помер.

— Землетрус у Лос-Анджелесі. — Вона вимовила «Лас-Анджлііс». — Люди роками казали, що Каліфорнія колись відвалиться в океан, і от уже схоже на те нарешті, що люди казали правду. — Вона похитала головою. — Я не кажу, що це через те, що вони так розпущено там жили — всі ті кінозірки і всякі інші, — але сама я добра баптистка і я не можу сказати, що це не через те.

Ми якраз проїжджали повз Лізбонський драйв-ін. ЗАКРИТО НА МІЖСЕЗОННЯ, — повідомляв напис на його піддашші. — ЗАПРОШУЄМО ДО НАС У 1964-му!

— Сильний землетрус?

— Кажуть, сім тисяч загиблих, але коли чуєш таку цифру, розумієш, що там більше. Більшість мостів к чорту позавалювалися, дороги в шмаття, і всюди пожежі. Здається, та частина міста, де негри жили, вигоріла вщент. Ворс! Що це збіса за назва для міського району? Та хай би навіть для такого, де чорний люд живе? Ворс[687]! Га!

Я не відгукнувся. Я думав про Регса, безпородного цуцика, якого ми мали, коли мені було дев’ять років і я іще жив у Вісконсині. У дні навчання мені дозволяли гратися з ним вранці на задньому подвір’ї, поки я чекав на шкільний автобус. Я навчав його команд «сидіти», «принести», «до мене» і всяких інших, і він їх уже виконував — розумний був песик! Я дуже його любив.

Коли приїздив автобус, переш ніж до нього побігти, я