Читати книгу - "11/22/63"

мав замкнути за собою хвіртку заднього двору. А Регс завжди лягав на кухонній веранді. Звідти його кликала й годувала моя мама, повернувшись з місцевої залізничної станції, куди вона відвозила батька. Я ніколи не забував зачиняти ту хвіртку — принаймні я не пам’ятаю випадку, щоб бодай колись я забув це зробити, — але одного дня, коли я повернувся додому зі школи, мама сказала мені, що Регс мертвий. Він бігав по вулиці, і його переїхав розвізний фургон. Вона не докоряла мені голосом, жодного разу, але докоряла мені очима. Бо й вона також любила Регса.

— Я його замкнув, як завжди, — виправдовувався я крізь сльози і, кажучи це, сам вірив, що так і зробив. Мабуть, тому, що так робив завжди. Того вечора ми з батьком поховали його на задньому дворі. «Певне, незаконно, — сказав тато, — але я нікому не викажу, якщо ти мовчатимеш».

Я довго-довго лежав того вечора без сну, думаючи про те, чого не міг пригадати, переживаючи те, що дійсно міг скоїти. Не кажучи вже про почуття вини. Воно мене пекло ще довго, рік чи й більше. Якби я міг пригадати точно, хоч те, хоч інше, я певен, мені б полегшало швидше. Але я не міг. Замкнув я хвіртку чи не замкнув? Знову й знову я повертався подумки в останній ранок мого цуцика і не міг згадати нічого ясно, окрім того, як гукаю, теліпаючи шкіряним сирицевим повідком: «Подай, Регсе, подай!»

Щось таке було й у тому таксі, поки я їхав до Фолза. Спершу я намагався переконати себе, що в Лос-Анджелесі завжди був землетрус наприкінці листопада 1963 року. Це просто один з тих історичних фактів — як невдалий замах на генерала Вокера, — який я пропустив. Я ж казав Елові Темплтону, в мене диплом філолога, а не історика.

Це не здавалося мені переконливим. Якби такий землетрус трапився в тій Америці, де я жив перед тим, як спуститися у кролячу нору, я мусив би про це знати. Траплялися й потужніші катастрофи — цунамі в Індійському океані 2004 року вбило понад двісті тисяч людей, — але для Америки сім тисяч велика цифра, більш як у два рази вища за кількість жертв 11 вересня 2001.

Далі я запитав себе, чи могло зроблене мною в Далласі якось спричинитися до того, що, як каже ця затята жінка, нібито трапилося в Лос-Анджелесі. Єдина відповідь, яка мені нахопилася, це ефект метелика, але як він міг так швидко впурхнути у механізм? Ніяк. Абсолютно жодним чином. Між цими двома подіями не вбачається збагненного причинно-наслідкового ланцюга.

Та тим не менше, з якогось глибокого завулка мого розуму шепотіло: «Це ти наробив. Ти спричинився до смерті Регса, бо або покинув хвіртку навстіж, або не замкнув її як слід на клямку… і до цього ти теж спричинився. Ти з Елом пафосно розпатякував про збереження тисяч життів у В’єтнамі, але ось маєш, твій перший внесок у Нову Історію: сім тисяч загиблих у Л. А.»

Та цього просто не могло бути. Навіть якщо…

«Не світить жодного фіаско. — запевняв Ел. — Якщо справи підуть на лайно, ти просто все зміниш назад. Легко, як матюк стерти з класної дошки».

— Містере? — озвалася моя водійка. — Ми на місці. — Вона зачудовано обернулася до мене. — Ми тут уже майже три хвилини. Щоправда, трохи ранувато для шопінгу. Ви певні, що саме сюди хотіли потрапити?

Я лише знав, що мусив сюди потрапити. Заплативши за лічильником, я додав доволі значну суму згори (то були гроші ФБР, врешті-решт), побажав їй гарного дня і виліз.

4

У Лізбон-Фолзі смерділо, як завжди, проте електрика принаймні працювала; на перехресті, розгойдуваний північно-східним вітром, мигав проблисковий світлофор. «Кеннебекська фруктова» стояла темна, у вітрині поки що ні яблук, ні помаранчів, ані бананів, які буде викладено там пізніше. Оголошення на дверях «зеленого фронту» повідомляло: ВІДКРИЄМОСЬ О 10:00. Зрідка машини проїжджали по Мейн-стрит, кілька перехожих з піднятими комірами, зіщулені, поспішали вздовж вулиці. Але по той її бік повним ходом гула фабрика Ворумбо. Навіть на тому місці, де я стояв, чулося шух-ШВАХ, шух-ШВАХ шерстеткацьких верстатів. А тоді я почув ще дещо: хтось до мене гукає, хоча й не жодним з моїх імен.

— Джимла! Агов, Джимла!

Я обернувся в бік фабрики з думкою: «Він повернувся. Жовта Картка повернувся з мертвих, так само як президент Кеннеді».

От тільки цей був схожий на Жовту Картку не більше, аніж той таксист, котрий учора віз мене з автостанції, був схожим на того, котрий віз мене з Лізбон-Фолза до автокемпінгу «Модрина» у 1958 році. Хоча обидва водії мали вигляд майже тотожний, бо минуле гармонізується, і чоловік, котрий гукав до мене з протилежного боку вулиці, теж був подібний до того, котрий колись вимагав у мене долар, оскільки в «зеленому фронті» тоді був день подвійної ціни. Цей був набагато молодшим за Жовту Картку і чорне пальто мав на собі новіше й чистіше… але це було майже те саме пальто.

— Джимла! Егей, там! — не вгавав він.

Вітер тіпав його за поли пальта; під вітром табличка на ланцюгу ліворуч від нього танцювала так само, як той світлофор-мигавка. Проте напис на ній я міг прочитати: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу.

«П’ять років, — подумав я, — а та дратівна каналізаційна труба все ще несправна».

— Джимла! Не змушуй мене йти туди по тебе!

Ймовірно, він міг би; його попередник-самовбивця спроможний був діставатися аж до «зеленого фронту». Але я чомусь був упевнений, що, якщо достатньо швидко зашкандибаю звідси геть Старим Люїстонським шляхом, цей його новий варіант нічого не зможе вдіяти. Можливо, він здатен переслідувати мене до супермаркету «Червоне & Біле», де Ел купував колись м’ясо, але якщо я дійду до Тайтесового «Шеврона» або до «Безжурного білого слона», там я вже зможу обернутися й показати йому носа. Він був прив’язаний до кролячої нори. Якби не так, я побачив би його в Далласі, я знав це так само точно, як те, що земне тяжіння не дозволяє людям відлетіти у відкритий космос.

Немов на підтвердження цього, він закричав:

— Джимла, прошу!

Відчай, який я помітив на його обличчі, був подібний вітру: пронизливий і водночас ніби благаючий.

Я роззирнувся на обидва боки, не побачив машин і рушив через вулицю туди, де стояв він. Наблизившись, я помітив ще дві різниці. Як і його попередник, він мав на голові федору, але в нього цей капелюх був не брудним, а чистим. Знову ж, як і