Читати книгу - "Амадока"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він говорив і говорив м’яким, довірливим голосом і не припиняв легенько торкатися пальцями Романиного волосся. Її голова лежала у нього на колінах. Їй було затишно, Богдан накрив її пледом. Вона й не зауважила, як він заговорив про своїх батьків. Він заговорив, а Романі здалось, що лід під ними почав тихенько розтріскуватись. Це були ще зовсім маленькі, невидимі тріщинки. Товща льоду лише ледь просіла під вагою сплетених в обіймах тіл. Чорна нерухома вода внизу мляво гойднулась. Але це був поганий знак, дуже поганий знак, і Романа це знала.
Атож, він пам’ятає, дуже добре пам’ятає і розуміє, чому вони досі не зустрічалися з батьками. Він такий вдячний їй, Романі, що вона пояснює йому те, що сам він забув, розставляє для нього маячки на мапі, щоб він не загубився і не наробив нічого, що суперечило б йому справжньому, йому колишньому.
Тут Романа по-справжньому затривожилася. Вона перевернулася горілиць і широко розплющеними очима поглянула на Богданове обличчя. З цього ракурсу було особливо помітно, що, коли він говорить, його нижня щелепа описує чудернацьку траєкторію.
Богдан помітив її хвилювання і заговорив іще ніжніше. Його пальці — легко, немов пір’їнки — торкались Роминих уст, повік і щік.
Просто мені спало на думку, — продовжував він, — що зустріч із батьками — це великий шанс повернути пам’ять. Серйозний шанс.
Добре, поїхали, — сказала Романа, не відводячи погляду і не кліпаючи.
Богдан мовчав, прискіпливо до неї придивляючись.
Твоя правда, — майже вигукнула вона, зірвавшись на рівні ноги. — Ти маєш рацію. Чому я досі сама про це не подумала? Занадто старанно тебе берегла. Але ти маєш цілковиту рацію! Їхні обличчя, їхні голоси, знайомі тобі з дитинства інтонації й жести — о, вони ж твої батьки! Ти знаєш їх усе своє життя! Звичайно, ти пригадаєш!
Вона заквапилась, натягуючи джинси.
Поспішай, поспішай, автобус за п’ятнадцять хвилин, — суворо сказала Богданові, який спостерігав за нею, так і не зрушивши з місця.
Ти впевнена? — запитав нарешті.
Вона на мить зависла, з нерозумінням наморщивши чоло. Тоді швидким рухом застібнула блискавку на штанах.
Звісно, впевнена. Уже навіть менше — залишається дванадцять хвилин. Автобус, звісно, запізниться, але зараз нам краще не випробовувати долю.
«Не випробовувати долю», — саме так вона і сказала.
Романа думала над цим виразом уже в автобусі, коли її почало трусити. Думала також і про те, наскільки загрозливо почали складатися події в їхньому з Богданом житті: немов на зло, деякий час тому із ладу остаточно вийшло стареньке «вольво», немов виштовхуючи їх із чоловіком у зовнішній світ, немов позбавляючи сховків, роблячи дедалі вразливішими. Хтось ніби натякав їм на щось. То чи не краще, думала Романа, чи не правильніше буде піти цій небезпеці назустріч, засвідчити себе. Чи не краще самим розшукати її і поплескати по плечі.
Тремтіння зародилось у животі і розповсюдилось по цілому тілу. Щосили вона напружувала стегна й литки, а долоні тримала затиснутими між колін. Боялася, що вібрація перейде на сусіднє сидіння, що Богдан помітить.
Зрештою, — сказала вона, нахилившись до нього і намагаючись говорити якнайбуденнішим тоном, — коли ти все пригадаєш, то пригадаєш також і те, наскільки тобі нестерпно їх бачити. І ми просто знову підемо геть. А перед тим ти з ними поскандалиш, ви втисячне проклянете одне одного, засиплете одне одного погрозами й приниженнями і зречетесь.
Богдан усміхнувся зворушено. Романа досі не могла збагнути, як ця його усмішка, що так сильно її вабила і від якої вона не могла відвести очей, лякала й відштовхувала інших. Ось і зараз стара у сидінні навпроти витріщилась, а тоді нажахано заметала очима по всьому салону, а підліток, який нависав просто над ними, націлив на Богдана свій смартфон.
Не забувай, — продовжувала Романа, намагаючись сповільнити пришвидшене й нерівне дихання, — що твоя мама невиліковно хвора.
Це мене якраз і дивує, — серйозно сказав Богдан. — Ти казала, вона в дуже тяжкому стані. Казала, вона от‑от може померти. Я можу ніколи більше її не побачити? — він потер долонями об холоші, що свідчило про зворохобленість його внутрішнього стану, і поправив наплічник, який тримав на колінах. Романа знала, що всередині Богдан везе зі собою кам’яну голову лева від статуї святого Онуфрія і записник єврейського хлопчика Пінхаса.
Ти й хотів більше ніколи її не бачити, — терпляче пояснила Романа. Вона відчула, що в голос проникло надто багато сталевих ноток, і, щоб компенсувати, погладила Богдана по плечі.
Вона не хотіла бачити тебе зі самого дитинства, — співчутливо сказала чоловікові. — Вона залишила тебе з бабою, пам’ятаєш? Як так можна зробити з власною дитиною? — з її очей бризнули сльози, і вона від несподіванки заходилась витирати їх долонями, неприємно вражена, що привертає увагу людей.
amoromality
Пороскотень, Ближні Сади
відео: він, смішно зігнутий, їде на занадто малому для його зросту велосипеді попереду, в напрямку до очерету, крізь який проглядається нерухоме сяйливе плесо, він щось гукає, але слів не розібрати крізь шурхотіння коліс і її сміх, зображення смикається
Вподобань 2948
Переглянути всі коментарі (153)
amoromality Відновлення улюблених ритуалів
Невже вона втрачала його? Невже міг настати день, коли її долоні більше не зможуть пройтися цим тілом, його полями, так достеменно вивченими, його обширами, його угіддями, кратерами, його плато, скелястими виступами, кам’яними копальнями, ґрунтом і його мінеральними частинами?
Розбудіть її серед ночі — і вона негайно відтворила б із пам’яти всю мапу шрамів на його тілі. Кінчикам її пальців властивим стало знання про кожен шрам на його шкірі, більший і менший, — навіть про ті, сховані між пальцями ніг. Про обриси загоєних ран, про структуру й гладкість сполучних тканин, про грубість ребристих рубців. Вона була знайома особисто з кожним знаком на його тілі. І не тільки з тими, що на поверхні, — а й там, углибині, на місцях стику зламаних кісток, порваних сухожиль, розшматованих м’язів. Вона знала, що означає той чи інший несподіваний виступ. Де і яким чином кістки його тіла тримаються купи завдяки металевим пластинкам і гвинтикам. Де його судини були заштопані, немов відірвана бретелька. Розуміла, чому його подих супроводжується присвистуванням і хрипінням. Чому під час його ходи лунає клацання. Чому він не може тримати чашку з кавою у правій руці. Чому його щелепа, коли він говорить, описує чудернацьку траєкторію. Чому кутик рота, якщо намагається усміхнутись, повзе донизу. Чому його очі розташовані на різних осях.
Не могло бути більшої насолоди, ніж, заплющивши очі, поволі мандрувати пальцями по його тілу, починаючи щоразу з іншого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.