Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Чи має твій володар чаклун, твій дядько, таку силу, яку маю я? – запитала цариця, знову міцно схопивши руку Діґорі. – Я довідаюся про це згодом. А поки запам’ятай те, що ти бачив. Ось що відбувається з речами та людьми, які стають на моєму шляху.

Набагато більше світла, аніж вони бачили в цій країні, ринуло крізь порожній дверний отвір, і коли цариця вивела їх крізь нього, вони не здивувалися, що опинилися на повітрі. Вітер, який повіяв їм в обличчя, був холодний, але ніби застояний. Вони дивилися з високої тераси на широкий краєвид перед ними.

Низько над обрієм висіло велике червоне сонце, набагато більше, аніж наше. Діґорі відразу відчув, що воно також набагато старше за наше; то було сонце наприкінці свого життя, якому давно набридло дивитися вниз на цей світ. Ліворуч від сонця й вище від нього блимала єдина зірка, велика і яскрава. То були єдині світила, видимі на темному небі. Вони утворювали невеселу групу. А на землі в усіх напрямках, куди лише сягало людське око, розляглося велике місто, у якому не видно було жодної живої істоти. І всі храми, башти, палаци, піраміди й мости відкидали довгі похмурі тіні у світлі бляклого сонця. Колись велика річка текла через місто, але вода в ній давно висохла, й тепер це була широка канава, наповнена сірою пилюкою.

– Дивись на те, чого жодні очі більше не зможуть побачити, – сказала цариця. – Таким був Чарн, велике місто, столиця царя царів, чудо світу, а може, й усіх світів. Чи твій дядько править таким великим містом, як це?

– Ні, – сказав Діґорі.

Він хотів пояснити, що дядько Ендру не править жодним містом, але цариця не дала йому розтулити рота:

– Тепер воно мовчазне. Але я стояла тут, коли повітря наповнювали звуки Чарна: тупотіння ніг, тріскотіння коліс, ляскання батогів і стогін рабів, гуркіт колісниць і жертовних барабанів, по яких били в храмах. Я стояла тут (але це було близько до кінця), коли гуркіт битви долинав із кожної вулиці й вода в річці Чарн була червона. – Вона помовчала й додала: – Але настала мить, коли одна жінка припинила його існування.

– Яка? – запитав Діґорі слабким голосом.

Але він уже вгадав відповідь.

– Я, – сказала цариця. – Я, Ядіс, остання цариця, цариця Світу.

Двоє дітей стояли мовчки, тремтячи на холодному вітрі.

– То була провина моєї сестри, – сказала цариця. – Вона мене довела до такого. Нехай прокляття всіх сил придавить її навічно. У будь-яку хвилину я була готова укласти мир – пощадити її життя також, якби вона поступилася мені троном. Але вона не поступилася. Її гордість зруйнувала світ. Навіть після того як почалася війна, ми дали врочисту обіцянку, що жодна зі сторін не застосовуватиме магію. Та коли вона зламала свою обіцянку, що могла вчинити я? Дурепа! Ніби вона не знала, що я краще володію магією, ніж вона. Вона навіть знала, що я володію таємницею Світу-гідного-жалю. Невже вона сподівалася – вона завжди була слабкою, – що я не застосую її?

– А що то була за таємниця? – запитав Діґорі.

– То була таємниця з таємниць, – відповіла цариця Ядіс. – Великі царі з нашої династії завжди знали, що існує слово, яке, коли його промовити з належними церемоніями, знищить усі живі істоти, крім тієї, яка його застосувала. Але стародавні царі були слабкими та м’якосердими і зв’язували себе й тих, хто після них приходив, великими клятвами ніколи не намагатися навіть довідатися, що це за слово. Але я довідалася про нього в таємному місці й заплатила жахливу ціну за знання цього слова. Я не застосовувала його, доки вона не примусила мене це зробити. Я намагалася здолати її будь-якими іншими засобами. Я проливала кров своїх армій, наче воду…

– Тварюка! – прошепотіла Поллі.

– Остання велика битва, – сказала цариця, – шаленіла протягом три дні вже в самому Чарні. Протягом трьох днів я спостерігала її з цього самого місця. Я не застосовувала свою силу, аж поки впав мертвим останній із моїх солдатів, а клята жінка, моя сестра, на чолі своїх бунтівників зійшла до середини цих великих сходів, які вели з міста до тераси. Тоді я зачекала, поки вона підійде до мене так близько, що ми бачили обличчя одна одної. Вона зблиснула на мене жахливими підлими очима і сказала: «Перемога!» – «Так, перемога, – підтвердила я. – Але не твоя». І тоді я промовила Слово, що перетворює Світ на Світ-гідний-жалю. Через мить я залишилася єдиною живою істотою під сонцем.

– А люди?! – запитав Діґорі, хапнувши ротом повітря.

– Які люди, хлопче? – перепитала цариця.

– Усі прості люди, – сказала Поллі, – які ніколи не завдавали вам ніякої шкоди. І жінки, й діти, і тварини.

– Чи ти не розумієш? – сказала цариця (усе ще звертаючись до Діґорі). – Я була цариця. Вони були моїми людьми. Чи вони жили не для того, щоб виконувати мою волю?

– Так чи як, а їм дуже не пощастило, – сказав Діґорі.

– Я забула, що ти лише простий хлопець. Хіба можеш ти зрозуміти інтереси Держави? Ти мусиш зрозуміти, дитино: те, що здається хибним для тебе або для простих людей, не здається хибним для такої великої цариці, як я. Вага світу лежить на наших плечах. Ми звільнені від усіх правил. Наша доля висока й самотня.

Діґорі несподівано пригадав, що дядько Ендру говорив йому ті самі слова. Але вони прозвучали більш урочисто, коли їх промовила цариця Ядіс. Можливо, тому, що дядько Ендру не був сім футів заввишки й не мав такої сліпучої вроди.

– І що зробили ви потім? – запитав Діґорі.

– Я вже наклала могутні чари на ту залу, у якій сидять образи моїх предків. І силою тих чарів я спала між ними, сама, як образ, і не потребувала ані їжі, ані вогню, хоч минула тисяча років, поки хтось прийшов і вдарив по дзвону й розбудив мене.

– Це Світ-гідний-жалю зробив сонце таким, яким воно є? – запитав Діґорі.

– А яким воно є? – поцікавилася Ядіс.

– Таким великим, таким червоним і таким холодним.

– Воно завжди було таким, – сказала Ядіс. – Принаймні протягом сотень тисяч років. Ви маєте інше сонце у своєму світі?

– Атож, воно менше й жовтіше. І більше гріє.

Цариця протяжно промовила:

– А-а-а!

І Діґорі побачив на її обличчі той самий голодний і жадібний вираз, який він бачив на обличчі дядька Ендру.

– Отже, – сказала вона, – ваш світ молодший.

Вона на мить замовкла, аби ще раз подивитися на покинуте місто – і якщо вона шкодувала