Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

дедалі посилювався. Причому звучав на одній ноті, безперервний ніжний звук, хоч та ніжність мала в собі щось жахливе, позаяк усе повітря в цій великій кімнаті пульсувало й вони відчували, як кам’яна підлога тремтить під їхніми ногами. Потім цей звук став змішуватися з іншим звуком, невиразним і грізним шумом, який спочатку нагадував гуркіт далекого потяга, а потім тріск поваленого дерева. Їм здавалося, ніби падало щось важке. Нарешті з раптовим тріском і гуркотом, і струсом, який мало не збив їх із ніг, близько чверті даху в кінці кімнати обвалилося, великі шматки цегляних стін попадали навколо них, а стіни захиталися. Звук дзвона припинився. Хмари пилюки розвіялись. Знову запанувала тиша.

Ніколи не було з’ясовано, чи то падіння даху спричинила магія, чи то нестерпно високий звук від удару по дзвону був вищим, аніж могли витримати напіврозвалені стіни.

– Ось так! Я сподіваюся, тепер ти задоволений, – видихнула Поллі.

– Принаймні тепер усе закінчилося, – сказав Діґорі.

Так вони обоє й подумали. Але вони ще ніколи в житті так не помилялися.

Розділ 5

Світ-гідний-жалю

Діти дивились одне на одного через опору, над якою висів дзвін, і досі тремтіли, хоч він уже не подавав сигналу. Несподівано вони почули м’який звук із того кінця кімнати, який досі був неушкоджений. Вони обернулися зі швидкістю блискавки подивитися, що ж там відбувається. Одна з постатей у мантіях, найдальша від краю, та жінка, що здалася Діґорі надзвичайно гарною, почала підводитися зі свого стільця. Коли підвелася, діти побачили, що вона була навіть вищою, аніж їм здавалося. І відразу зрозуміли, не з її корони та мантії, а з блиску очей та вигину губ, що вона – велика цариця. Вона роззирнулася по кімнаті й побачила руїни, побачила дітей, але з виразу її обличчя не можна було зрозуміти, що саме вона думає про побачене і чи вона здивована. Вона підійшла до дітей широкими й швидкими кроками.

– Хто мене розбудив? Хто зламав чари?

– Мабуть, я, – сказав Діґорі.

– Ти! – промовила цариця, поклавши руку йому на плече – білу, прекрасну руку, але Діґорі відчув, що вона тверда й сильна, як сталеві лещата. – Ти? Але ж ти лише дитина, звичайна дитина. Кожен побачить із першого погляду, що ти не маєш у жилах ані царської, ані шляхетної крові. Як такі, як ти, посміли ввійти до цього палацу?

– Ми прийшли сюди з іншого світу, за допомогою магії, – пояснила Поллі, яка подумала, що настала слушна мить, аби цариця звернула увагу на неї, а не лише на Діґорі.

– Це правда? – запитала цариця, досі дивлячись на Діґорі й не скинувши на Поллі бодай одним поглядом.

– Так, правда, – підтвердив він.

Цариця другою рукою підняла його обличчя за підборіддя, щоб краще роздивитися. Діґорі спробував відповісти на її погляд, але одразу ж мусив опустити очі. Щось у її погляді перемагало його погляд. Після того як цариця пильно роздивлялася його протягом хвилини, вона відпустила його підборіддя й сказала:

– Ти не чаклун. На тобі немає знаку магії. Ти, певно, є лише слугою чаклуна. Магія когось іншого привела тебе сюди.

– Це магія мого дядька Ендру, – повідомив Діґорі.

У цю мить не в самій кімнаті, а звідкись ізблизька долинув спочатку шум, потім тріск, а потім і гуркіт обвалених будівель. Підлога затремтіла.

– Тут дуже небезпечно, – сказала цариця. – Весь палац обвалюється. Якщо не виберемося звідси за кілька хвилин, ми будемо поховані під руїнами. – Вона говорила так спокійно, ніби повідомляла, котра тепер година. – Ходімо, – сказала вона й подала руки обом дітям.

Поллі, якій цариця не подобалася, була налаштована недовірливо й не подала б їй руки, якби змогла цього уникнути. Та хоч цариця говорила дуже спокійно, її рухи були швидкими, як думка. Перш ніж Поллі зрозуміла, що саме відбувається, її рука опинилася в руці, значно більшій і сильнішій за її власну, і вона нічого не змогла вдіяти.

«Це жахлива жінка, – подумала Поллі. – У неї вистачить сили зламати мою руку, один раз крутнувши її. І тепер, коли вона тримає мою ліву руку, я не можу дістати жовте кільце. Якби я спробувала просунути в ліву кишеню праву руку, я не змогла б до неї добутися, бо вона запитала б мене, що я роблю. Хоч би що сталося, ми не повинні дати їй довідатися про кільця. Я сподіваюся, у Діґорі вистачить тямки тримати рот на замку. Шкода, що я не можу перекинутися з ним словом сам на сам».

Цариця повела їх із зали Образів у довгий коридор, а потім через весь лабіринт зал, і сходів, і дворів. Знову й знову вони чули, як обвалюються частини великого палацу, деякі дуже близько від них. Одного разу величезна арка обвалилася за мить після того, як вони пройшли крізь неї. Цариця йшла швидко – дітям доводилося бігти, щоб устигати за нею, – але вона не виявляла страху. Діґорі подумав: «Вона хоробра й відважна. І сильна. Вона та жінка, яку можна назвати царицею! Я сподіваюся, вона розповість нам про історію цього місця».

Вона розповіла їм дещо, поки вони йшли.

– Це двері до в’язниць, – повідомляла вона. Або: – Цей прохід веде до головних кімнат, де здійснювалися тортури. – Або: – Тут була стара бенкетна зала, до якої мій прадід запросив сімсот вельмож на учту й звелів повбивати їх, перш ніж вони піднесли до губів келихи. Ті вельможі плекали бунтівні думки.

Вони нарешті ввійшли до зали ще більшої та розташованої вище, ніж ті, які вони досі бачили. З її розміру та розміру великих дверей на протилежному кінці Діґорі припустив, що вони нарешті підійшли до головного входу. Він мав цілковиту слушність. Ті двері мертвого чорного кольору були чи то з ебенового чорного дерева, чи то з якогось чорного металу, якого не існує в нашому світі. Вони замикалися на великі засуви, більшість розташовувались надто високо, аби дотягтися до них, і були надто важкі, щоб підняти їх. Він запитав себе, як вони звідси вийдуть.

Цариця відпустила руку хлопчика й підняла свою. Вона випросталася на весь зріст і завмерла нерухомо. Потім промовила якісь слова, що їх вони не зрозуміли (але звучали вони жахливо), і зробила такий рух, ніби щось пожбурила в напрямку дверей. І високі та важкі двері затремтіли протягом секунди, ніби виготовлені з шовку, а тоді обвалилися, аж поки від них не залишилося нічого, крім купи пилюки на порозі.

– Оце