Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Думаю, вони були вродливими людьми, – сказав Діґорі.

Поллі кивнула. Усі обличчя, які вони могли роздивитися, були, безперечно, гарними. І чоловіки, й жінки здавалися добрими й розумними і, схоже, походили вони від вродливої раси. Але ступивши кілька кроків униз по кімнаті, діти побачили обличчя, що здавалися трохи іншими. Вони були дуже врочистими. У вас виникло б відчуття, що слід би бути дуже обачними, зустрівши живих людей із такими обличчями. Коли вони пройшли трохи далі, то опинилися серед облич, які їм не подобалися. Це сталося десь на середині кімнати. Обличчя людей, які тут сиділи, були мужніми й гордими, але здавалися жорстокими. Трохи далі ще жорстокішими. Ще трохи далі вони були жорстокими, але вже не здавалися щасливими. Були там навіть обличчя, позначені виразом розпачу. Останнє обличчя з усіх було найцікавішим – жінка, вдягнена ще розкішніше за інших, дуже висока (але кожна постать у цій кімнаті була вищою, ніж люди з нашого світу) з виразом такої люті й гордості, що вам би перехопило подих. Але вона теж була гарною. Через багато років, на старість, Діґорі сказав, що він ніколи у своєму житті не бачив жінки такої вродливої. Але варто додати, що Поллі завжди стверджувала: нічого такого занадто вродливого вона в ній не бачила.

Ця жінка, як я сказав, була останньою: але за нею стояло багато порожніх стільців, так наче кімната призначалася для ще більшої кількості людей.

– Мені хотілося б знати, яка історія схована за всім цим, – сказав Діґорі. – Ходімо назад і подивімося на ту річ, схожу на стіл посередині кімнати.

Річ, яка стояла посередині кімнати, не була, власне, столом. То була квадратна опора заввишки чотири фути, а над нею височіла золота арочка, з якої звисав золотий дзвін. А поруч лежав маленький золотий молоточок, щоб ним бити по дзвону.

– Цікаво… Цікаво… Цікаво… – промурмотів Діґорі.

– Тут, схоже, щось написано, – сказала Поллі, нахиляючись і дивлячись на опору збоку.

– Чорт забирай, і справді, – погодився Діґорі. – Але, звичайно, ми не зможемо це прочитати.

– Не зможемо? Я не така переконана в цьому, як ти, – сказала Поллі.

Вони обоє стали пильно роздивлятися напис, і, як ви, певно, вже здогадалися, літери, викарбувані в камені, були дивними. Але потім сталося чудо: бо, поки діти роздивлялися обриси дивних літер, хоч ті й не змінювалися, вони виявили, що можуть їх зрозуміти. Якби Діґорі пригадав, як лише кілька хвилин тому він сказав, що ця кімната зачарована, він міг би зрозуміти, що чари почали діяти. Але його надто опанувала цікавість, тож він дедалі більше прагнув довідатися, що написано на камені. І незабаром вони обоє про це довідалися. Там було сказано приблизно таке – принаймні таким був його зміст, хоч поезія, коли вони читали ці рядки, була кращою.

Авантюристе, подзвони у дзвін,

І хай тебе не налякає він,

Чи хай насниться тобі диво з див,

Що сталося б, якби ти подзвонив.

– Налякає він нас чи не налякає, – сказала Поллі, – але небезпеки нам не треба.

– Але хіба ти не розумієш, що це хибна думка? – сказав Діґорі. – Ми тепер не можемо відступити назад. Бо не зможемо позбутися думки, що сталося б, якби ми подзвонили у дзвін. Я не маю наміру повернутись додому й збожеволіти, завжди думаючи про це. Не біймося!

– Не будь дурним, – сказала Поллі. – Яка тобі різниця, що сталося б?

– Я думаю, кожен, хто зайшов би так далеко, як ми, сушив би собі голову, поки не схибнувся. Тут діє магія, ти мусиш зрозуміти. Вона вже впливає на мене.

– Але на мене вона не впливає, – різко відказала Поллі. – І я не вірю, що й на тебе вона впливає. Ти лише затуляєшся нею.

– Нічого іншого я й не думав від тебе почути, – сказав Діґорі. – Бо ти дівчинка. Дівчатка не хочуть нічого знати, крім пліток і нісенітниці про людей, у чомусь зацікавлених.

– Ти був дуже схожий на свого дядька, коли це сказав, – промовила Поллі.

– Чому ти відхиляєшся від теми? – запитав Діґорі. – Ми розмовляли про те, чи…

– Як це схоже на чоловіка! – сказала Поллі голосом дорослої дівчини; але поквапно додала своїм реальним голосом: – І не порівнюй мене з дорослою жінкою, бо в такому разі я вважатиму тебе мавпою.

– Я й не думаю називати дитину, таку, як ти, дорослою жінкою, – пихато відповів Діґорі.

– О, так я дитина, он як ти на мене дивишся? – запитала Поллі, геть розлючена. – Тоді можеш більше не клопотатися тим, що маєш дитину в себе під боком. Я втікаю звідси. З мене досить цього місця. І тебе також із мене досить – ти бридка, зарозуміла, вперта тварюка!

– Не смій! – сказав Діґорі ще погрозливіше, ніж він хотів.

Бо він побачив, як рука Поллі ковзнула до кишені, щоб схопити жовте кільце. Я не можу виправдати того, що він учинив далі, хіба що сказавши, що він дуже жалкував про це потім (як жалкували б і більшість інших людей). Перш ніж рука Поллі дотяглася до кишені, він схопив її за зап’ясток, обернувшись спиною до її грудей. Потім відтрутивши її другу руку своїм другим ліктем, він нахилився вперед, схопив молоток і вдарив по золотому дзвону легким, але енергійним ударом. Потім відпустив її, й вони відсахнулись, витріщившись одне на одного й важко дихаючи. Поллі мало не заплакала, не від страху й навіть не тому, що він завдав їй болю, викрутивши їй зап’ясток, а від шаленої люті. Проте за мить їм довелося думати про те, що примусило їх цілком забути про їхні особисті сварки.

Як тільки молоток ударив по дзвону, він видобув із нього звук, приємний звук, як і можна було сподіватися, і дуже неголосний. Але замість знову завмерти, він тривав і ставав чимраз голоснішим. Не минуло й хвилини, як він став удвічі гучніший, аніж той, з якого починався. А незабаром набрав такої гучності, що якби діти спробували заговорити (але їм було тепер не до розмов – вони лише стояли із роззявленими ротами), то не почули б одне одного. Незабаром звук став таким гучним, що вони не почули б одне одного, навіть якби закричали. А звук