Читати книгу - "Святослав"

– А діти?

– Дівчат ти візьмеш з собою, а Василь і Костянтин нехай соцарствують зі мною. Їм я хочу тільки добра. Тут, у Константинополі, вони нікому не потрібні, а тобі й мені колись стануть у нагоді.

Вона пішла до балкона катихуменія, звідки видно було весь собор, олтар, намальовану там постать божої матері, стала, спершись на поручні.

Проминуло небагато хвилин, але Феофано передумала багато. Чи любив її колись Іоанн? Ні, не любив, вона була йому потрібна, як проедр Василь, Лев Валент, етеріоти, що вбили Никифора. Чи любить він її тепер? Ні, не любить, а тільки боїться, більше, може, ніж когось, бо знає її силу й помсту. Знає, що в неї є друзі, – такі ж дужі, страшні, мстиві, як і вона – Феофано. Одного він не знає – хто ці друзі… Через це Іоанн прийшов і сюди, в катихуменій. Він боїться її, боїться їх; він говорить правду – імператор Візантії лишився сам… Тепер вона в безпеці, він і не вб’є її, бо боїться… Що ж, нехай боїться, нехай тремтить! А вона мусить їхати, бо тепер, коли сюди, в катихуменій, увійшов імператор, її не захистить ніхто, і навіть бог! Дуже добре, що він посилає її у Вірменію, вона згодна їхати будь-куди, аби тільки не на Прот. Феофано навіть здивувало, що він запропонував їй Вірменію. Ще Никифор подарував їй там кілька городів, вона буде однією з найбагатших жінок, через купців і слів, які безупинно перетинають Понт, вона знатиме, що робиться в Константинополі. З нею будуть дві дочки, сини Василь і Костянтин вчитимуться тут у Магнаврі…

Феофано оглянулась і побачила Іоанна, що стомлено сидів у кріслі і, сперши голову на руки, дивився на підлогу, думав.

«А може, – подумала вона, – він не хоче втрачати мене як співучасника й помічника. Адже він знає, що я можу все зробити. Ні, так і є, він висилає мене, щоб я його не вбила, але хоче зберегти життя, щоб вбити разом зі мною й своїх ворогів, коли це буде потрібно».

– Іоанне! – покликала Феофано.

– О, я стомився й замислився, – промовив він. – Що тобі, Феофано?

– Я згодна, – сказала Феофано. – Але… там, у Вірменії, я залишаюся василісою?

– Ти матимеш почесть і славу як василіса.

– І ти не забудеш мене?

– Ні.

– Що ж, прощай, Іоанне, – сказала вона. – А може, ти сьогодні побудеш тут, у соборі? Адже в тебе є мутаторій – своя половина собору. Нехай живе Софія! – зухвало закінчила Феофано.

Він подивився на неї, чудову, освітлену вогнями свічок, прекрасну Феофано.

– Не знаю, – зітхнув він, – коли ми побачимось. Може, сьогодні, може, через кілька літ. Знаю одно: корабель до Вірменії піде завтра. Прощай, Феофано.

– Прощай!

Імператор Іоанн поправив на плечах дивітисій, поклав руку на криж меча і вийшов з катихуменія.

Феофано ще довго стояла на тому ж місці, дивилась на двері, що зачинились за імператором, чула, як він спускався сходами, як нижче до нього приєдналось чимало людей, мабуть, етеріотів.

Тоді вона погасила всі, крім однієї, свічки й сіла біля столу. Феофано думала, уявляла, як Іоанн вийшов із собору, пройшов із своєю сторожею між Магнаврою й Каваларією, прямує між руїн у саду Сераля. От він дійшов до Хрисотриклініума, проминув фар, що блищить серед пітьми ночі, от дійшов до стіни Буколеону. етеріоти вдарили у ворота, через віконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навіщо йому дивитись – він знає, хто це прийшов, і велить етерії швидше відчинити потайні двері. От імператор Іоанн входить, іде, от палац, знайомий кітон, де спить Феодора, де так тихо-тихо…

І чомусь їй здалося, що імператор Іоанн не зможе в цю ніч спати. Феофано не спить, не спить і він, вона думає про нього, а хіба не думає про неї й він? Ні, він не спить, все думає, думає, вагається, вирішує, виходить з кітону. Перед ним розступаються етеріоти, бо він – василевс, може йти, де хоче. Імператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сиділи вони з Феофано. І раптом завертає, прямує до потайних дверей у східній стіні Буколеону, виймає ключ, який є тільки у нього, одмикає їх і йде вже іншим шляхом – далеко від фара, мимо бань церкви Богородиці, поспішає до Софії…

Феофано навіть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибині собору. Не здивувалась і тоді, коли кроки залунали на сходах, біля дверей катихуменія. Двері розчинились, там стояв хтось у темній одежі. Світла однієї свічки було мало, але Феофано побачила обличчя, очі, уста, складені на грудях руки проедра Василя.

– Я прийшов до тебе, Феофано, – тихо промовив він.

Вона встала й швидко пішла вперед, поклала руки йому на плечі.

– Спасибі, я ждала тебе…