Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Ніж описав дугу по її животу, дряпаючи шкіру. Лейла зціпила зуби.

— Але я хочу як раніше, чуєш? — вона важко видихнула.— Ти і я. Ти знаєш, що я не втечу. Мені нема куди тікати.

Оздемір на мить відірвався від неї й підвів голову. Його погляд був каламутний, відсторонений, але він зрозумів її натяк.

— Відійди,— наказав він, і тиск на її плечах зник.

Чоловічок відійшов до столу.

— Вийди звідси,— просичав Оздемір.— Вийди!

— Але...

— Вона моя. Моя краса.

Чоловічок кинув на стіл зв’язку ключів. Двері рипнули. Мінус один. Оздемір повірив у її беззахисність. Він втратив концентрацію. Лейла посміхнулася до нього — і цієї миті різким рухом вивернула суглоб великого пальця на лівій руці. Зуби звело від болю, але кайдани почали повільно сповзати з зап’ястка. Оздемір звівся над нею, розстібаючи ремінь.

Лейла відчула, як одна рука нарешті звільнилася. Вона повернула фалангу пальця на місце і стиснула ланцюг у кулаці.

— На коліна,— задоволено наказав Оздемір.

Вигнанка ворухнулася, але раптом підскочила і щосили вдарила його в обличчя масивним ланцюгом. Турок відлетів від неї і вдарився спиною об стіл. У його очах застиг переляк. Серце скаженіло в грудях. Вони обоє завмерли, Оздемір досі стискав у руці ножа. Раптом нагорі почувся дивний звук. Щось вило та свистіло, а тоді страшенно загуркотіло, кімната підстрибнула у Лейли перед очима, зі стелі посипалося каміння, і їх поглинув морок.

Розділ 16

Диво

Джекі чула галас, але не могла розліпити повіки, важкі й гарячі, наче розплавлене залізо. Певної миті вона злякалася, що просто втратила зір, але раптом крізь вії пробився промінчик світла. Дівчина повільно розплющила очі.

Світ навколо був імлисто-сірий, каламутний. Їй здавалося, що тіло подерте на шматки. Горло пекло вогнем, від болю в голові зводило зуби і стягувало в тугий вузол шлунок. Джекі застогнала, затуливши долонею очі. Потім повільно звелася на лікті.

Вона лежала на голій землі, вгорі коливалася від вітру брезентова стеля похідного намету. Газова лампа над входом світила їй просто у вічі. В голові паморочилося. Джекі змусила себе сісти, тамуючи нудоту. А тоді побачила гору людських тіл.

Вони лежали одне на одному, заповнюючи весь простір намету. Військові, цивільні. Леобуржці, вигнанці, солдати ворожої армії. Дехто ще дихав. Дехто вже застиг у неприродній позі. А один дивився просто на неї, і його вуста ворушилися. Він просив води.

У них замало медиків, щоб надати допомогу всім. А вона ж була готова до цього. Думала, що готова.

Джекі хотіла закричати, але не змогла. Її раптом знудило, вона спробувала підвестися й вискочити з намету, але впала. Тіло не слухалося, в голові розлунював дзвін, ніби знову бив на сполох Михайлівський собор, і дівчина не знала, чи був реальним цей звук чи лише ввижався в шаленстві інших моторошних звуків — звуків реального світу, що існував за зеленою запоною.

Посвист бомб. Постріли. Вибухи, вибухи, вибухи.

Ворожий солдат більше не шепотів і закляк з розтуленим ротом, так і не дочекавшись води.

Імперії цікавляться лише живими. Мертві їм байдужі. Вони міряють велич територіями, а людей — бойовими одиницями. Тож поки ти можеш нести зброю, ти їм потрібен. А коли ти перетворюєшся на купу м’яса з розірваними легенями, про твою агонію миттєво забувають. І байдуже, у що ти вірив і чого прагнув. Ти — лише купа кісток на згарищі.

Джекі перевернулася на живіт і так-сяк поповзла до виходу. Ноги затерпли, вона їх практично не відчувала. Дівчина відгорнула запону намету, в обличчя війнув крижаний прокопчений вітер з дрібними голками снігу.

— Це... це ж Агнеса!

З темряви вигулькнули нечіткі плями, до неї хтось біг. Навколо було забагато простору, Джекі не розуміла, де опинилася,— здавалося, намет стоїть десь посеред голого степу, але за мить вона побачила розжарені руїни Леобурзького класичного університету.

І кілька зруйнованих вулиць поруч з ним.

Раз по раз якесь із перекриттів завалювалося всередину, здіймаючи в повітря стовп жовтогарячих іскор. Почорнілі зруйновані стіни з німим докором дивилися в небо, наче благаючи про вищу справедливість.

— Де Тео?..

Її вклали на шмат брезенту, підхопили й понесли. Хтось підтримував їй голову. Від постійного гупання вибухів вивертало нутрощі.

— До підвалу її! До підвалу! Де лікар Шварц?!

Університетський сад був завалений камінням, величні вежі склалися у дві безформні купи. Її несли двоє леобуржців, на їхніх рукавах виднілися червоні хрести. Вони перемовлялися: один говорив російською, другий відповідав німецькою. Темне небо змінилося на кам’яну стелю. Дівчину поклали на стіл, газова лампа розгойдувалася над головою, відкидаючи химерні тіні. Над нею схилилося обличчя лікаря Шварца, він світив ліхтариком їй в очі, про щось запитував, але Джекі його не чула, її свідомість захопила єдина думка: де Тео. Що з ним. Де він. Де, де, де, чорт забирай! Їй нестерпно кортіло побачити його, стиснути долоню, відчути, що він — а отже, і Федя — досі живий.

— Агнесо! Агнесо, ви мене чуєте?

— Пустіть мене...— жалібно простогнала вона.— Мені треба...

— Люба моя, вам не можна підводитися!

Джекі спробувала сісти, але її вклали назад силоміць. За секунду вона відчула укол у плече — перш ніж устигла запротестувати. Світ утратив чіткість, світло потьмянішало, і дівчина провалилася у глибокий важкий сон.

Лейла проходила через різнобарвний натовп у бальній залі, залитій світлом свічок і газових світильників. Пір’я, посмішки, блискітки. Дівчина відчувала надмірно затягнутий корсет на своїх ребрах і колючу важкість маски з павичевого пір’я на обличчі. Вона була вдягнена в червону сукню з незвично короткою спідницею — ноги обмаював крижаний протяг. Вигнанка повільно просувалася між вибагливо вбраних гостей, але не чула ні музики, ні розмов. Атмосфера ставала дедалі гнітючішою. А тоді вона побачила його.

— Оздеміре!

Лейла здригнулася й отямилася. Й одразу ж із криком відсахнулася.

Вона лежала за кілька сантиметрів від провалля. Замість даху і стіни камери — небо, з якого сікло снігом. Інша частина кімнати — саме та, куди відлетів Оздемір від її удару,— була завалена камінням. Його зовсім не було видно. Двері були замкнені. А за її спиною на стіні досі висів Федя. Він не рухався і здавався геть чорним — шкіра потемніла, наче дерево у воді. Лейла затремтіла і відвернулася. Він не здавався живим.

Господи, що ж тут сталося?