Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

class="p1">Лейла застібнула сорочку й обережно підповзла до урвища. Внизу догоряли рештки якогось літального апарата, може, навіть двох. У повітря злітали іскри, по землі розкидало частини фюзеляжу, крил, линви... вона бачила, що стається з дирижаблями, коли вони спалахують у повітрі, а їхній боєкомплект детонує на землі. Після вибуху на площі Чорного завалився один з будинків. А тепер вибуху не витримала леобурзька в’язниця.

Десь у кам’яних нетрях напівзруйнованої фортеці лунали крики.

Саме час забиратися звідси, Лейло.

Але вона стояла, наче спаралізована, дивлячись на купу каміння саме в тому місці, де мало би бути тіло її ворога.

Він загинув. Здох. Сконав. Нема сенсу гаяти час на пошуки. Тікай.

Ні, дідько забирай, вона має впевнитися в тому, що ця мерзота мертва. Лейла збиралася підступити до купи каміння, щоб бодай намацати Оздемірову ногу, витягти тіло й побачити його на власні очі, але раптом вловила ледь чутний стогін позаду.

Не дивися. Не дивися. Не дивися. Просто тікай звідси.

Вона обернулася до Феді. У вухах дзвеніло після вибуху, вона могла помилитися.

Життя або смерть. Так просто, правда? Він обрав не тебе, але саме ти можеш його врятувати. Або можеш відкопати свого лютого ворога і, якщо він раптом живий, добити його, насолоджуючись помстою.

Дівчині заціпило. Перед очима з’являлися і зникали яскраві картини: льох, ланцюги, залізні нари, кайдани, кров, подряпаний поріг. І чорні, чорні очі, що нависають над нею, закочуючись в екстазі.

Але якщо Федя помре, тоді помре й...

— Чо-о-орт,— застогнала Лейла і кинулася до Феді.

Він здригнувся, коли вона торкнулася його щоки, але розплющити очі не зміг. Над його повіками нависали величезні фіолетово-чорні гематоми.

— Федю, Федю, Федю,— вона поплескала його по обличчю.— Тебе викликає Земля! Нам треба валити звідси. Чуєш мене?

Він нічого не відповів.

— Агов, тобі язика часом не відрізали? — стурбовано запитала вона, зазираючи йому в обличчя.

— Ні...

— От і добренько. Я заберу тебе звідси, але ти маєш мені допомагати, бо я твої дев’яносто кілограмів на собі не потягну.

— Вісімдесят... п’ять...

— Та ти шо. Мені одразу полегшало!

Лейла розпачливо озирнулася. Поплічник лишив Оздемірові ключі перед тим, як пішов. Вони лежали на столі. Каміння розкололо стіл навпіл. Лейла мацала підлогу, натикаючись на каміння, поки щось не брязнуло під її пальцями. Ключ. Один, другий — це воно! Вона обережно потягнула їх до себе.

Дівчина спробувала кілька разів, доки не дібрала ключ для своїх кайданів, і нарешті звільнилася від ланцюга, що обтяжував праву руку. Тоді кинулася до Феді.

Тільки-но вона розімкнула кайдани, хлопець безсило звалився на підлогу.

— От же ж курка дурна. На біса він тобі здався,— бурмотіла Лейла, намагаючись звести його на ноги.

— Лейло, тікай... залиш... Не треба...

— Стули писок, рядовий Раяне,— просичала вона, натягуючи на нього брудну сорочку.

Федя так-сяк звівся на ноги і навалився їй на плечі. Дівчина закотила очі в німій люті на саму себе. Бісове лайно. Вони ж обоє загинуть! Лейла приміряла кілька ключів, перш ніж один з них відімкнув двері камери. Вони насилу вийшли у коридор.

Ліве крило в’язниці зникло, замість нього зяяло провалля, і вітер кидав крижинки крізь голе пруття арматури. Лейла вихопила свій сьомий ніж з підбора. Вони пішли праворуч, спираючись на стіну.

— Стій тут, я подивлюся, що попереду.

Дівчина притулила Федю до стіни та спустилася на кілька сходинок. Десь чулися голоси. Серце калатало в скронях. Вона зазирнула в коридор другого поверху. Раптом попереду майнула тінь. Тіло зреагувало саме: Лейла сама не помітила, як її ніж полетів у темряву. Почувся здавлений хрип, тіло важко гепнулося на спину. Лейла підбігла та присіла біля враженого супротивника.

Міцні короткі рученята з огидними товстими пальцями. Шкіряний фартух із засохлими плямами крові. Це був Оздемірів кат. Він судомно тримався за горло і хрипів. Лейла придивилася, і всередині на мить усе стислося від захвату: кидок вийшов блискучий, кинджал влучив просто в шию, а вона ж уперше кидала його в людину! Вигнанка схилилася над катом:

— Переказуй вітання Юмітові!

Він витріщив очі, упізнавши її, але говорити вже не міг. Чоловік схрипнув ще раз і застиг. Лейла посміхнулася, витягла ножа з його шиї, охайно витерла об його сорочку та стиснула в кулаці. На сходах стрибало світло й лунали голоси, хтось піднімався.

Двоє. Не можна пустити їх до Феді. Лейла випросталася, зачаївшись у тіні. До коридору завалилися охоронці та скупчилися біля мертвого тіла. Один з них, невисокий товстун, зупинився спиною до дівчини, зігнувшись над убитим катом. Пневмогвинтівка бовталася на ремені у нього за спиною.

Лейла різко кинулася вперед і захопила охоронця зі спини, напосівши йому на плечі.

— Тс-с-с,— просичала дівчина, вдавлюючи вістря йому в шию.— Не смикайся. Скидайте зброю!

Його товариш витягнувся і завмер, пневмогвинтівка глухо стукнула об кам’яну підлогу, підняті руки затремтіли.

— Скільки вас унизу?

— Десь... із десяток,— прошепотів охоронець, скосивши на неї очі.— У мене діти!

Лейла роздратовано видихнула.

— Це твої проблеми. Так, ти,— вигнанка кивнула його товаришеві.— Повільно відходь назад. Знімай куртку. Кидай на землю. Так! Тепер заходь у камеру. Руки тримай, щоб я бачила! Спробуєш щось утнути — я його вб’ю. А тоді й тебе.

Охоронець закліпав очима й за мить опинився в камері. Лейла штовхнула туди ж його напарника, копнула двері ногою і швидко опустила засув.

— Сидіть там тихенько, хлопці,— Лейла підняла гвинтівку й охоронцеву куртку.— Або ж повернуся й кину вам гранату. Второпали?

Отже, ворогів з десяток, вони озброєні й готові до несподіванок. Усіх цих приємних людей потрібно якось обійти — Лейла геть не відчувала сили боротися з охороною на кожному поверсі, особливо тягнучи на собі напівпритомного Федю. Вони мали кілька хвилин, перш ніж в охоронців мине шок і вони почнуть волати про допомогу.

Вони з Федею могли вийти лише одним шляхом. Вентиляційні канали в тюрмі були завузькі для людини. Лишалася каналізація. Колись вони з Давидом готували план утечі для вигнанців, що чекали етапування до Сибіру, і непогано вивчили леобурзьку в’язницю. Бранців висилали тричі на рік — у квітні, серпні та грудні. Коли ув’язнених меншало, каналізаційні стоки спрямовували лише по одному з каналів, а другий тимчасово перекривали. Якби Данило познайомився з вигнанцями раніше, йому б не довелося дертися до Агнеси через дах. Він міг би скористатися каналізаційною мережею — саме в серпні відпроваджували на копальні чергову партію. Коли